Читать «Козацький оберіг» онлайн - страница 58

— А ви що розсілися, дайте братчикові нашої кулеші!

Хтось з козаків зачерпнув великою дерев’яною черпалкою добру пригорщу кулеші, відрізав кривим захалявним ножем окраєць хліба і приніс хлопцю.

— Ось, поїси добряче, а потім розкажи, яким робом тебе до нашого Яру занесло, — весело сказав козак Голота, але в його словах відчувалося щире занепокоєння.

Данько узяв до рук у дерев’яну ложку.

— Хліб та сіль… — ледве промовив він.

Вичекавши певний час, достатній для того, щоб кулеша охолонула, Данько почав сьорбати. Із кожним ковтком сили поверталися до нього. Доївши повну миску, Данько попросив ще. Козаки навколо зареготали, але той, хто був за кашовара, знов щедро насипав Данькові нову порцію. Хлопець справився і з нею. Весь цей час козаки уважно дивилися на нього.

— Бачите, який козарлюга до нашого кошу приєднався, тільки ось сам усю кулешу з’їв! — весело сказав Голота і звернувся до Данька: — Ну, а ти що нам розкажеш?

Данько, наскільки це йому вдалося, розповів про останні події в замку та про свої пригоди.

Запала мовчанка.

Козаки замислилися; хтось почав набивати люльку, а хтось — багатозначно ладнати рушницю.

— Ну що, панове-браття, — промовив Голота, — часу гаяти не треба, за день-два люди отого магістра, хай йому грець, вирубають упень увесь замковий люд. Думаю я, що треба із цією чужорідною та підступною братією нам покінчити.

— Легко сказати, — обізвався хтось із козацького кола, — нас тут всього двадцять душ, а їх там півста, та ще, по всьому видно, вояків бувалих. І де таке бачили — міцну фортецю здобувати, маючи на кожного по два досвідчених вояки?

— Дійсно, халепа, — заговорив відразу Голота, — товариство козацьке ще з походу на Крим не повернулося, тому така жменя нас тут і зібралася. Та, як кажуть, Бог не без милості, а козак не без вдачі. Втік не втік, а побігти можна! Може спробуємо? Що товариство скаже?

Козаки замовкли, роздумуючи. Данько дивився на їхні немов висічені лезами шабель та ятаганів обличчя й відчував, що саме в цю мить вирішується доля і його, і панотця, і соцького, і всіх його знайомих і друзів, а може й доля самого Оберега.

Козацтво мовчало. Голота став, вперши руки в боки. В очах його сяйнув якийсь завзятий вогник.

— Ну так що, братчики, я все одно піду фортецю на шаблю брати, а ви тут до приходу Спасителя кулешу доїдайте. Та ще потім онукам розкажіть, як отака малеча, сподіваючись на ваше лицарське завзяття й допомогу, смерті собі у степу шукала.

Данько зрозумів, що мова йде про нього, і наїжачився, з-під лоба споглядаючи на козаків.

— А що, Данько, підемо замок здобувати? — весело звернувся до нього Голота.

Тоді й Данько статечно пробурмотів:

— Підемо та здобудемо.

Козак Голота посміхнувся й розвів руками. У відблисках вогнища вираз його обличчя досить відверто показував повну зневагу не тільки до людського боягузтва, але й до всіх проявів обережності.

Данькові стало трохи не по собі — він навіть спробував закритися глиняним полумиском, почуваючи себе винним за ті гострі слова, які сказав козакам Голота.

— Ти, отамане, нам про свою завзятість не розповідай, ми й самі про неї добре знаємо, — з місця підвівся козак зі смоляними вусами та широким шрамом через усе обличчя, — і не треба нам щось втовкмачувати, самі добре знаємо — справа така попереду, що і для дум кобзарських згодиться. Хлопець каже, що Чалма-бек невдовзі з’явиться, — отож діяти треба негайно. Сам знаєш, ми відсиджуватися тут до кінця віку не будемо.