Читать «Козацький оберіг» онлайн - страница 59

Почувши такі розважливі слова, козаки схвально загули.

Козак Голота задоволено посміхнувся і, ховаючи між чорних вус посмішку, сказав:

— Ну що, браття, у дорогу? А там вже як вийде.

— Діло кажеш! — підхопили козаки.

Один з козаків звернувся до Данька:

— Якщо ми тобі коня дамо — не впадеш? На коні триматися вмієш?

— Як реп’ях! — задоволено й поважно відповів хлопець. Що й казати — чимало він провів часу, випасаючи з хлопцями коней латників замкової залоги.

Козаки зареготали.

— Ну що ж, хлопці, осідлайте для малого чалого коня, досить йому без вершника траву топтати, — посміхнувся Голота. І раптом голос його задзвенів суворим наказом:

— Отож, панове, по конях! Тільки кулешу треба доїсти — не всю ж її гайворонню лишати.

Через деякий час ватага козаків виїхала з Яру. Данько сидів, міцно тримаючи повід чалого. Голота сидів у сідлі, немов влитий, байдуже пихкаючи люлькою.

Вервечка комонних козаків виїхала з яру й понеслася степом у бік замку.

В обличчя Данькові ударив нічний вітер, перемішаний із п’янкими пахощами степової ковили. Він уперше в житті їхав з козаками на справжню бойову виправу. Серце його радісно билося. Він жадібно хапав ротом степову прохолоду.

Козацька ватага, немов зграя орлів, летіла на своїх конях. Над ними сяяли зорі, і повний місяць — козацьке сонце — освітлював шлях.

Під ранок вони доїхали до невеликого, вкритого густими деревами байраку. Далі їхати було небезпечно — можливо, люди магістра вже вислали роз’їзди поблизу замку. Висока замкова вежа виднілася вдалечині.

Усе тіло Данькові ломило після довгих перегонів, але він не звертав жодної уваги на це. Усі думки його були зайняті майбутньою битвою.

Козаки спішилися і, підхопивши вуздечки та приготувавши зброю, почали спускатися в байрак. Раптом Данько почув, що звідти линуть мелодійні звуки, мовби хтось прихований за зеленню дерев та тернів тихо грав на якомусь дивному інструменті.

Ці звуки почули й козаки. Хтось брязнув кресалом, запалюючи мушкетний гніт.

Козак Голота, який йшов попереду, на мить зупинився, потім радісно посміхнувся, заспокійливо майнув рукою козакам і пішов уперед.

Чим довше вони спускалися до байраку, тим ясніше чули перебір струн. Здається, усі, окрім Данька, уже здогадалися в чому річ.

Нарешті вони вибралися на широку галявину, і Данько побачив, що посередині, під широким і могутнім дубом сидить, схрестивши ноги, козак. У нього були довгі чорні вуса, що спадали на кремезні груди. На голові — невелика хутряна шапка з коротким шликом, з-під якої вився, закручуючись навколо вуха зі срібним кільцем-сергою, товстий оселедець. У зубах козак тримав глиняну люльку, з якої підіймалися, розчиняючись у повітрі, білі кільця запашного тютюну.