Читать «Козацький оберіг» онлайн - страница 49

— Слухай, хлопче, — стиха промовив козак, — щось мені останнім часом ці залізні ляльки разом із їхнім магістром не подобаються. Думаю, краще тобі чкурнути з цього замку подалі.

Данько витріщив очі, а Пугач продовжував:

— Сьогодні хлопці з Вовчої могили не повернулися — може десь у степу забарилися, а може щось неладне скоїлося. Чую я, що з приходом оцього Луціуса якесь ворохобництво наближається. За останні дві ночі троє людей із замкової челяді десь поділося. Кажуть люди, що ця, як її, Гельда — відьма. Так що завтра вранці давай разом до козака Голоти відправимося. Щось він з братчиками забарився, а у замку вони дуже потрібні!

— А де він зараз? — запитав Данько.

— У Чорному Яру. Знаєш, де це?

Данько сам у Чорному Яру не бував, але чув, що він знаходиться десь за добрих десять миль від замку, і там завжди збираються козаки, готуючись до свого чергового походу.

— Це за пересохлим озером, — майже навмання сказав Данько.

— Так, якщо вздовж Чумацького шляху йти, то до самісінького Яру й вийдеш. Так що, як тільки браму сторожа відкриє, бери вудки, немов по рибу йдеш, і підходь до річки.

— Добре, прийду. А чому вам магістр здається непевним? — не стримався Данько, якого аж розпирало від цікавості.

— Та щось він розшукує, мабуть. Я коли з ним по околицях їздив, він все мене розпитував, де тут стародавні капища були та де руїни старої фортеці залишилися. Ой, не подобається цей Луціус мені… Ну добре, йди поспи і вранці не забарюйся.

Із цими словами Пугач закинув свій мушкет на плечі та розчинився в темряві. Стривожений Данько пішов нічними провулками додому. Але дістатися свого ліжка йому так і не судилося.

Чи ж міг він знати, що взагалі вже ніколи не буде спати на своєму горищі при каплиці доброго отця Григорія, і що його пригоди все більше й більше набирають швидких та небезпечних обертів?

Глава 17. Сеньйора Гельда

З тяжким серцем брів Данько додому. Ось вже показалася капличка, біля якої темніла хата отця Григорія. Хлопець мріяв упасти на своє ліжко та подумати про все, що почув сьогодні, але раптом перед ним з’явилися дві постаті, заступивши дорогу.

— Оцей? — почув Данько, як один з чоловіків запитав іншого.

— Цей, — ствердно відповів той.

Голоси були незнайомі, і нічого доброго Данькові не віщували.

Один з невідомих, ляскаючи острогами, підійшов до хлопця і схопив за руку:

— Пішли, пан магістр тебе бачити хоче — щось ти забагато навколо його будинку крутишся.

Данько щосили смикнувся, але долоня невідомого була на диво сильною, немовби виплавлена з такого ж темного крижаного заліза, як і його остроги. Данько сподівався, що на якусь мить солдат послабить залізну хватку, і йому вдасться втекти, тому слухняно поплентався за невідомим. Той ішов швидкими кроками, озираючись по сторонах. Інший намагався йти якомога тихіше й теж зиркав з-під лоба навкруги. Данькова рука боліла, мов затиснута у сталевих лещатах.