Читать «Козацький оберіг» онлайн - страница 51

За декілька хвилин лантух, у якому смикався Данько, занесли до світлиці магістра.

Хлопець відчув, що чиясь рука схопила його за комір і витягнула з лантуха, який йому вже набрид навіть за цей короткий час.

Данько стояв посеред кімнати, чхаючи та протираючи очі. Він ще не встиг прийти до тями, як почув над головою холодний голос магістра:

— Тебе хто відправив нишпорити навколо мого будинку? Соцький? Що ти встиг тут винюхати?

Нарешті Данько продер очі. Прямо перед ним стояв високий кістлявий магістр у панцирі із вишкіреною вовчою пащею. Його крижані сині очі, здавалося, наскрізь пронизують хлопця. За ним стояла сеньйора Гельда. Була одягнута в довгу чорну сукню із темно-червоними рукавами. Її чорне волосся зміїлося по плечах. Чомусь Данько перелякався не так магістра, як цієї пані, про яку вже ходило по замку стільки зловісних чуток.

«Еге ж, так я тобі й скажу, нащо сюди приходив!» — подумав Данько, але, хоч зуби його торохтіли від страху, опустив долу очі і пробурмотів:

— Та що ви, пане магістре? Це я так — горобців ганяв.

— Горобців ганяв? — крижані кістляві пальці магістра уп’ялися хлопцеві у плечі. Тут вже все тіло Данька затіпалося від страху.

— Зачекайте, пане Бенедикте, — почувся голос сеньйори Гельди, — що він нам скаже? Хлопець видно впертий. Утім, нам його не тільки для допиту привели…

Голос у неї був тихий і милозвучний, але якось впивався в серце, заворожував і водночас робив людину геть безпорадною.

Сеньйора м’яко поклала руку на плече пана Луціуса:

— Дозвольте, магістре, я сама з ним поговорю.

Вона нахилилася над хлопцем і зазирнула в його зіниці.

Щось Данькові підказувало, що не варто дивитися на неї, але сеньйора взяла своїми довгими пальцями в перснях Данька за підборіддя, і він покірно підняв голову. У ту ж мить йому здалося, що величезні чорні очі сеньйори Гельди, мов тьма, поглинули його, і хлопець застиг перед нею, наче безпомічне кроленя перед удавом.

Тепер йому здавалося, що він шубовснувся в якусь в’язку безодню, що висмоктує з нього останні сили. І тут Данькові ясно примарилося: десь у безодні з’явилися два довгі білі ікла, які невідворотно тягнулися до нього, ладні в будь-яку мить вчепитися в тіло хлопця.

Данько захитався, в’яло помотав головою й безсило опустив руки вздовж тіла. Раптом з його сорочки, роздертої на грудях, щось випало і з глухим стуком покотилося дерев’яною долівкою.

— Що це? — магістр підняв з долівки іржаву металеву кулю.

Туман у голові хлопця почав потрохи розсіюватися, він виринув із безодні, зникли й страшні ікла. Побачив, що магістр Луціус і сеньйора Гельда уважно щось роздивляються. І тут Данько заціпенів — у руках вони тримали годинник майстра Готліба, який він так необережно тягав з собою за пазухою.

Гельда й Луціус перезирнулися між собою.

— Звідки в тебе цей годинник? — хрипко запитав пан магістр, підступаючи до Данька.