Читать «Козацький оберіг» онлайн - страница 47

Соцький Заруба теж не прагнув розкошів, тому жив у невеличкий хатині поблизу вежі. А в самому «старостиному будинку» розміщали поважних гостей, купців. Бував тут і сам Претвич, хоча й дуже зрідка.

Тепер у одній половині будинку оселився магістр Луціус з двома рицарями, а в другій — княгиня Ярина з сеньйорою Гельдою.

Челядь, яку приставив соцький обслуговувати поважних гостей, розповідала, що княгиня Ярина дуже молода, дуже гарна й чемна, але мовчазна й надто сумна. Здебільшого вона не виходила зі своєї світлиці. А що до сеньйори Гельди, то її відразу почали боятися.

— Коси чорні, очі чорні, та ще ними як зиркне — неначе наскрізь проштрикує! — казали про неї з острахом.

Магістр щовечора їздив зі своїми вершниками й козаком Пугачем вздовж замкових околиць. А Данько все ніяк не міг забути погляд панни Ярини. Через те він навіть не звертав уваги на воїнів магістра, які тинялися по замку, перемовлялись між собою незрозумілою мовою, та тримались осторонь від його мешканців.

Замислений Данько навіть не помічав, як ноги мимоволі все несуть і несуть його до «старостиного будинку». Скоро він довідався, куди виходять вікна світлиці, де живе юна княгиня. Добре, що вони відкривалися в бік високого паркану, де не бродили мовчазні воїни Луціуса, яких той виставив охороняти своє нове помешкання.

Але вікна були постійно зачинені, тільки час від часу звідти виглядала сеньйора Гельда. Тоді Данько вчасно ховався під паркан, аби не зустрічатися з поглядом її страшних очей.

Одного вечора він дочекався, коли магістерські служки зібралися докупи і про щось тихо перемовлялися, і миттю перескочив через паркан. Заховавшись за каретою княгині, Данько продовжив свої спостереження.

Уже сутеніло. Двері будинку розчинилися, і з них вийшов магістр разом із сеньйорою Гельдою. Служники підвели їм двох коней. Не перериваючи розмови, чоловік і жінка на диво вправно вскочили в сідла й поскакали до замкової брами.

Данько полегшено зітхнув. І тут у віконці княгині м’яко блимнуло світло. Мабуть, княгиня Ярина запалила свічку. Серце хлопця від хвилювання заколотило у грудях. Через деякий час віконце відчинилося. Молода княгиня сперлася ліктями на підвіконня й поклала підборіддя на схрещені долоні. Навіть суворий Данько, який після пригод біля Вовчої могили та в підземеллі вважав себе бувалим воякою, замилувався білим обличчям дівчини та її ясними очима.

Здавалося, що відсутність магістра та сеньйори Гельди значно покращила її настрій. Дівчина дивилася на призахідне сонце, а коли десь заспівала якась птаха, навіть сумно посміхнулася. Данько трохи підвівся, озирнувся — чи не бачить його сторожа — і привітно помахав панні Ярині рукою. Та помітила хлопця — очі її округлилися від здивування. Але вона не закрила вікно, не втекла — можливо, згадала хлопця, якого бачила серед натовпу, коли в’їжджала до замку. Данько, щоб хоч якось зав’язати знайомство, скривив кумедну гримасу, схопивши себе за вуха й висолопивши язика.