Читать «Козацький оберіг» онлайн - страница 48

Ярина посміхнулася, на цей раз вже набагато веселіше, потім якось лякливо озирнулася навкруги. Але Данько вже зовсім розійшовся і знов показав дівчині язика. Панна майже розсміялася і… швидко показала язика Данькові.

Раптом з-за рогу будинку показалися стражники. Ярина побачила їх, і в її очах спалахнув острах. Вона швидко зачинила вікно, а хлопець швиргонув під карету.

Лежачи на землі, він побачив, як повз нього повільно пройшли стражники, взуті у грубі чоботи із залізними острогами. Остроги були якісь дивні — із загнутими вгору гостро наточеними лезами. Щось небезпечне було в цих начебто дружніх вояках. Коли стражники завернули за ріг будинку, Данько вибрався з-під карети, ще раз глянув на вікно, але воно було зачинене, а в глибині світлиці блимало тьмяне світло свічки. Хлопець зітхнув і побіг додому.

Минуло ще кілька днів. Усі потрохи звикли до вершників магістра і вже не витріщалися на них, як у перші дні. Луціус та пані Гельда кожного вечора виїжджали із замку й поверталися вже під ранок. Соцький хотів йому нагадати, що за законами замкового життя нікому не дозволено покидати фортецю після заходу сонця, але передумав.

Данько був радий вечірнім прогулянкам пана Луціуса й сеньйори. Він щовечора лазив на подвір’я «старостиного будинку», щоб побачити панну Ярину. Та теж була не проти таких візитів. Здається, для дівчини це було ледь не єдиною розвагою. Інколи Данькові здавалося, що вона хотіла сказати йому щось важливе чи навіть попередити про щось. Але сторожа пильнувала будинок ретельно, і Данько так і не наважився підійти ближче, щоб порозмовляти з юною княгинею.

Одного вечора, коли Ярина знову закрила вікно, Данько, як завжди, перестрибнув через паркан і швидко пішов між будинками. Було вже темно, але хлопець знав усі провулки замку, як свої п’ять пальців, тому йшов навмання, а із думок його все не йшли спогади про зустріч із дівчиною.

Але не встиг Данько зробити і двох десятків кроків, як дорогу йому заступила темна постать. Юнак спробував чкурнути назад, але чиясь міцна рука схопила його за комір. Хлопець закрутився немов в’юн, даремно намагаючись видряпатись. Полотняна сорочка його затріщала.

Та що ти крутишся, як окунь на гачку, — почув Данько в себе над головою спокійний голос козака Пугача. Хлопець полегшено зітхнув і перестав смикатися, але про всяк випадок промимрив:

— Дядьку Пугаче, я більше не буду!

— Що не будеш?

— Ну… — тут Данько зам’явся, не знаючи, що збрехати.

— Ото ж бо й воно, — буркнув козак, відпускаючи хлопця, — а тепер йди за мною.

Чоловік неспішно побрів кудись у темряву, і Данько слухняно поплентався за ним. Незабаром вони дісталися тієї частини замку, де були розташовані майстерні, зупинилися під кузнею. Данькові навіть здалося, що від неї продовжує віяти гарячим духом розпеченого горну. Козак уважно озирнувся навколо, переконуючись, що їх ніхто неї чує й не бачить. У цю мить він справді нагадував велику птаху. Але в руках цей нічний птах тримав довгий мушкет, із яким ніколи не розставався.