Читать «Козацький оберіг» онлайн - страница 46

Тут магістр Луціус замовк, показуючи, що до цього питанням він більше не хотів би повертатися. Соцький зрозумів, що цю дражливу тему краще не зачіпляти, і провів долонею по своїй густій бороді.

Тим часом Луціус знову заговорив:

— Орден наш ще триста років тому поклав на себе святий обов’язок порятунку християнського світу від навали нехристів. Кожен рицар нашого Ордену прийняв довічну присягу відправлятися саме туди, де загроза ця посилюються. Колись, більше ста років тому, вдалося одному нашому рицарю зупинити нашестя турків у далеких Трансільванських горах, але, мабуть, невдячні святенники не зрозуміли його героїчного вчинку, і от останнім часом переслідують нас нещастя й людська заздрість… Але досить про це. Через годину хочу я із двома своїми надійними людьми перевірити місцевість навколо замку. Чи не зможете ви або хтось з ваших людей супроводжувати мене?

Соцький замислено промовив:

— Кращих за козаків знавців Порубіжжя годі й шукати, але вони саме перед вашим прибуттям роз’їхалися із замку, а фортецю я залишити не можу. Хіба, здається, залишився один козак, він вам за провідника й буде. Зараз накажу його розшукати.

— Дякую, пане сотнику, чув я про ваше славетне козацтво, — сказав, підвівшись пан Луціус, — з годину треба мені відпочити, а потім можна вирушати.

Притримуючи довгу рапіру й подзвонюючи золотими острогами, пан Луціус коротко вклонився й вийшов зі світлиці.

«Ну що ж, якось впораємось,» — подумки вирішив соцький, підійшов до віконця й гаркнув до латника, який тинявся по подвір’ю:

— А ну, розшукай швидше козака Пугача і приведи до мене!

Через деякий час латник знайшов Пугача біля стайні. Той спокійно сидів на добрячому оберемку сіна і змащував дьогтем ствол свого мушкета.

Латник задихано зупинився біля нього, втираючи піт з лоба.

— Тебе пан сотник до себе просять! — одним духом випалив він. Пугач мовчки продовжував водити квачем по мушкету. Латник, не дочекавшись відповіді, здивовано запитав:

— Це тобі що — чоботи, що ти їх дьогтем мастиш? — козак Пугач, який славився своєю мовчазністю, відклав квач, подивився на мушкет, підніс його вгору, цілячись кудись у небо, потім опустив, уважно подивився на латника і пробуркав крізь довгі сиві вуса:

— Дурень ти дурень, це щоб на сонці ствол очі не сліпив.

— Ти ба, — задивувався ратник.

Тим часом Пугач повільно заховав мушкет у чохол, поправив ріг з порохом, що висів на поясі, мацнув долонею по мішечку зі свинцевими кулями й підвівся.

— Ну, де там твій соцький? — буркнув Пугач і побрів до хати Заруби.

Глава 16. Княгиня Ярина

Мешканці замку тільки й говорили про залізних вершників, блискучого рицаря Бенедикта Луціуса та про таємничу княгиню Ярину, яку, утім, мало хто зміг побачити, бо вона, як тільки вийшла з карети в супроводі суворої супутниці, то відразу ж піднялася до будинку біля дзвіниці.

Будинок цей вважався найкращим у замковому комплексі. Коли зводили фортецю, то розраховували, що саме в ньому буде жити прикордонний староста. Але старостам під час безкінечних воєн не було часу затримуватися довго на одному місці. А Богдан Претвич взагалі майже ніколи зі степу до замків не заходив, безперервно гасаючи зі своїм добірним воїнством уздовж Порубіжжя.