Читать «Балакучий пакунок» онлайн - страница 56

— Так, — погодився Саймон, — знадобилась би ціла гора рути, щоб змусити цього вартового битися.

Вони обійшли ще одне нагромадження каміння і раптом опинилися серед такої краси, що вражено застигли на місці. Велика ділянка лісу була розчищена, а посеред неї лежав розкішний, ідеально влаштований парк із ретельно підстриженими кущиками, бездоганно рівними гравійними доріжками, старанно прополеними клумбами барвистих квіток, із водограями і декоративними ставками.

Посеред парку красувався чарівний будиночок часів королеви Єлизавети, збудований наполовину з дерева, наполовину з цегли, з білосніжними стінами й агатово-чорними кроквами, з череп’яним дахом, на якому виднілися два вигнуті комини брунатного кольору. Безліч вікон відблискували і сяяли на сонці. Якби ви набрели на такий будиночок десь в англійському передмісті, ви б також звернули увагу на нього, але натрапити на нього зненацька отут, серед природного ландшафту Міфології, — це було вражаюче! Але найбільше дивувало те, що все довкола було дуже мініатюрне. Живоплоти — лише п’ятнадцять сантиметрів заввишки, водограї — завбільшки з балію, а сам будиночок ніби ляльковий.

— Ха, — посміхнувся Папуга, намилувавшись реакцією супутників. — Здивовані, га? Справді, будиночок по-своєму вельми симпатичний. Це палац горностаїв, резиденція Венслідейла, герцога Горностайського.

— Чому в нього таке дивне ім’я? — поцікавився Саймон.

— Тобто чому його назвали на честь сиру? Це справді кумедно. Просто його батько обожнював сир. І навіть хотів назвати сина Камамбером, але мама була категорично проти, — пояснив Папуга. — Бачите, ці горностаї — справжні гурмани. А єдинорогів краще залишити тут, за огорожею. Не хотілося б, аби вони витолочили цей райський сад своїми копитами.

Діти зійшли на землю і, обережно ступаючи, рушили далі цим чудово доглянутим садом.

— Яка розкіш, панночко, — трепетно промовив Етельред, вражений усім довкола. — Я б теж хотів мати такий будиночок.

— Так, тут справді чудово, — погодилась Пенелопа.

Папуга рішучим кроком зійшов на ґанок, підняв дзьобом молоточок і голосно постукав.

— Ідіть геть! — пронизливо заверещав хтось із-за дверей. — Забирайтеся! Вдома нікого нема, так і знайте. Усі коштовності вже переправили в гори, а дім стережуть п’ятдесят кровожерних горностаїв, озброєних до зубів. І взагалі тут нікого нема, тому йдіть собі геть.

— Венслідейле, не нюняй! — гукнув Папуга. — Це я, Папуга, хочу з тобою поговорити.

— Папуга? — перепитав голос. — Папуга? Ти певен?

— Звісно, певен! — роздратовано вигукнув Папуга.

— А як мені знати, що ти справді Папуга?

— Хіба я назвався би Папугою, якби не був Папугою?

— О, справді! — погодився голос. — Я про це якось не подумав.

— То відмикай же двері! — наполягав Папуга.

Почулося брязкання здоровенної в’язки ключів, залізний скрегіт замків, відсовування засовів — нарешті двері прочинилися і на порозі з’явився сам Венслідейл, герцог Горностайський. На ньому був багряний оксамитовий мундир, короткі штани, багряний капелюх із вигнутим жовтим пером та пишні мережива на комірі й манжетах. За ним вийшла його дружина в розкішній рожево-ліловій сукні з криноліном та з діамантовою тіарою на голові між двох тендітних вушок.