Читать «Пробудження Лол В. Штайн» онлайн - страница 63

Вона виблискує у вертикальному освітленні.

Ось море, воно спокійне, міниться кольорами райдуги, у залежності від його глибини, стомленою блакиттю.

Поїзд спускається до станції. У височині неба витає фіолетовий серпанок, який сонце розриває в цю мить.

Можна побачити, що зараз на пляжі дуже мало людей. Величний вигин затоки барвиться широким колом купальних кабін. Високі білі ліхтарі, розміщені в правильному порядку, надають площі гоноровитого вигляду великого бульвару, дивна висота міста над рівнем моря, ніби море перемагало місто з дитинства.

У центрі Т. Біч ніби знаходиться величезний, молочної білини, птах, його обидва правильні крила вишиті балюстрадами, його нависаюча тераса, його зелені куполи, його зелені завіси опущені на літо, його фанфаронство, його квіти, його янголи, його гірлянди, його позолота, його білина молока, снігу, цукру — міське казино.

У гострому й протяжному скреготі гальм воно поволі проходить. Воно зупиняється, видиме у своїй цілісності.

Лол сміється, глузує.

— Казино Т. Біч, як же я його добре знаю.

Вона виходить із купе, спиняється в коридорі, замислюється.

— Ну, ми все ж таки не залишимося в залі очікування.

Я сміюся.

— Ні.

На пероні й на вулиці вона йде, спершись на мою руку, моя жінка. Ми виходимо з нашої ночі кохання в купе потяга. Через те, що відбулося між нами, ми з більшою легкістю, простіше доторкаємося одне до одного. Тепер я знаю силу, чутливість цього, такого ніжного, обличчя — яке також є її тілом, її очима, її очі, які бачать, також є ним — втонуле в ніжності нескінченної дитинності, яка виринає на поверхню плоті. Я кажу їй:

— Після потяга я вас знаю краще.

Вона добре розуміє, що я цим хочу сказати, вона сповільнює крок, перемагає тінь спокуси повернути назад.

— Ви тепер із цієї подорожі, яку мені забороняють зробити вже протягом десяти років. Яке ж це було безглуздя.

При виході з вокзалу вона дивиться на вулицю з одного боку, потім з іншого, вагається піти в одному чи іншому напрямку. Я тягну її в напрямку казино, чиє основне тіло тепер ховає місто.

У ній нічого не відбувається, крім формального впізнавання, весь час дуже чистого, дуже спокійного, трохи зацікавленого, можливо. Її рука в моїй. Спогад як такий є попереднім до цього спогаду, до самого себе. Спочатку вона була здоровою, перед тим як стати божевільною з Т. Біч. Але що це я розповідаю?

Я кажу:

— Це місто вам нічим не прислужиться.

— Про що я б згадувала?

— Прийдіть сюди, як до С. Тахла.

— Тут, як у С. Тахла, — повторює Лол.

Вулиця широка й спускається разом із нами до моря. Молоді люди підіймаються по ній у купальних костюмах, у сукнях яскравих кольорів. У них однакова засмага, волосся злиплося через морську воду, вони мають такий вигляд, ніби приєдналися до єдиної, дуже чисельної родини. Вони прощаються — па-па — призначають зустрічі за кілька хвилин, всі на пляжі. Вони повертаються, у більшості, до маленьких двоповерхових умебльованих котеджів, залишаючи вулицю щоразу більш пустельною, по мірі того, як ми просуваємося вперед. Жіночі голоси вигукують чиїсь імена. Діти відповідають, що вони вже йдуть. Лол роздивляється свою юність із цікавістю.