Читать «Пробудження Лол В. Штайн» онлайн - страница 51

У мертвий час вечері, коли очевидна знепліднююча абсурдність ініціативи Лол розповсюджується ніби дим, моє кохання показалося, я відчув, що воно видиме і що його, попри мої зусилля, побачила Татіана Карл. Але Татіана ще сумнівалася.

Тоді говорили про попередній дім Бедфордів, про парк.

Лол праворуч від мене, між П’єром Беньєром та мною. Раптом вона наближає своє лице до мене, не дивлячись, без виразу, так, ніби вона збиралася поставити мені питання, яке не звучить. І так, така близька, вона запитує в пані, яка сидить із протилежного боку столу:

— Чи в парку знов з’явилися діти?

Я відчував його присутність праворуч від себе, коли лише відстань витягнутої руки відділяла мене від її обличчя — гірке вістря, незмінне вістря кохання раптом вийшло, постало з неясної ідеї сукупності. Саме тоді моє дихання перервалося. Люди задихаються, коли є занадто багато повітря. Це помітила Татіана. Лол також. Вона дуже повільно відступила. Брехню знов було приховано. Я знов заспокоївся. Татіана, напевно, йде від версії про хворобливу неуважність Лол до думки про вчинок не зовсім нерозважливий — сенс якого вона ще не знає. Літня пані нічого не побачила, вона відповідає:

— Так, зараз до парку приходять діти. Вони жахливі.

— Отже, ті маленькі квітники, що я висаджувала перед тим, як поїхати?

— Мені шкода, Лол.

Лол дивується. Вона бажає втручання до вічного повторення життя.

— Після перебування в будинках люди мають їх знищувати. Деякі так і роблять.

Пані зауважує Лол із люб’язною іронією, що інші люди можуть потребувати житла, яке ви залишаєте. Лол починає сміятися, сміятися. Цей сміх підкоряє мене, потім він захоплює Татіану.

Той парк, у якому виросли її дівчата, здається, вона багато займалася ним протягом десяти років. Вона залишила його новим власникам у досконалому стані. Друзі-музиканти дуже хвалили її квітники та дерева. Цей парк був подарований Лол на десять років, щоб вона була тут цього вечора, дивовижно захищена у своїй відмінності від тих, які їй його подарували.

Чи не бракує їй того будинку? Запитує її молода жінка, того красивого й великого будинку в Ю. Бриджі? Лол не відповідає одразу, всі дивляться на неї, щось майнуло в її очах, ніби тремтіння. Вона завмирає під нападом того, що проходить у ній, що це? Незнані версії, дикі, дикі птахи її життя — що ми знаємо про це? — які перетинають її з боку в бік, вриваються в неї. А потім вітер цього польоту стихає? Вона відповідає, що не знає, чи колись там мешкала. Фраза не завершена. Дві секунди минають, вона спохопилася, і каже, сміючись, що це жарт, такий спосіб сказати, що їй більше подобається бути тут, у С. Тахла, ніж у Ю. Бриджі. Ніхто не помічає, вона чітко вимовляє: С. Тахла, Ю. Бридж. Вона сміється дещо занадто, дає трохи більше пояснень. Я страждаю, але тільки трохи, кожен боїться, але трохи. Лол замовкає. Татіана, безперечно, упевнилася у своїй версії походження неуважності. Лол усе ще хвора.