Читать «Пробудження Лол В. Штайн» онлайн - страница 49

— Жан Бедфорд гадає, що врятував мене від відчаю, я ніколи цього не заперечувала, я ніколи не говорила йому, що все було не так.

— Чому?

— З тої миті, коли ввійшла та жінка, я більше не кохала мого нареченого.

Ми сидимо на лаві. Лол пропустила потяг, яким пообіцяла собі поїхати. Я цілую її, вона повертає мені мої цілунки.

— Коли я говорю, що я більше не любила його, я хочу сказати, що ви не уявляєте, до чого можна дійти у відсутності кохання.

— Скажіть мені слово, щоб це висловити.

— Я не знаю.

— Життя Татіани важить для мене не більше, ніж життя незнайомки, далекої, чийого імені я навіть не дізнаюся.

— Це ще більше.

Ми не розлучаємося. Я відчуваю її на своїх губах, вона розпалена.

— Це заміщення.

Я не відпускаю її. Вона говорить зі мною. Потяги проїздять повз нас.

— Ви прагнули їх бачити?

Я беру її губи. Я заспокоюю її. Але вона вивільняється. Дивиться на землю.

— Так. Я більше не була на своєму місці. Вони забрали мене із собою. Я знову залишилася без них.

Вона злегка супить брови й це для неї настільки не притаманне, що я тривожуся.

— Я іноді боюся, що це знову розпочнеться.

Я більше не обіймаю її.

— Ні.

— Але цього не слід боятися. Це лише слово.

Вона зітхає.

— Я не розумію, хто є на моєму місці.

Я притягаю її до себе. Її губи свіжі, майже холодні.

— Не змінюйся.

— Але якщо одного дня я… — вона спотикається на слові, якого не знаходить, — чи мені дозволять гуляти?

— Я вас сховаю.

— Вони помиляться того дня?

— Ні.

Вона обертається і говорить зовсім голосно, усміхаючись із запаморочливою впевненістю.

— Я знаю, що ви, ви зрозумієте, що б я не вчинила. Потрібно буде лише довести іншим, що ви маєте рацію.

За мить я заберу її назавжди. Вона зіщулюється, готова до того, щоб її забрали.

— Я б хотіла лишитися з вами.

— Чому ні?

— Татіана.

— Дійсно.

— Ви могли б так само кохати Татіану, — каже вона, — це було б подібно до…

Вона додає:

— Я не розумію, що відбувається.

— То буде подібним.

Я запитую:

— Навіщо ця вечеря за два дні?

— Так треба, для Татіани. Давайте помовчимо хвилинку.

Її мовчання. Ми не рухаємось, наші обличчя ледве доторкаються одне до одного, без єдиного слова, довго. Шум потягів зливається в єдиний шум, ми його чуємо. Вона говорить мені не рухаючись, лише кінчиками губ:

— У певному стані зникає всякий слід почуття. Я вас не кохаю, коли замовкаю в певний спосіб. Ви помітили?

— Я помітив.

Вона потягається, вона сміється.

— І потім я знов починаю дихати, — каже вона.

Я маю зустрітися з Татіаною в четвер о п’ятій. Я їй кажу це.

* * *

Отже, цей обід у Лол відбувся. Туди було запрошено ще три особи, з якими не були знайомі ні Беньєри, ні я. Літня пані, викладач у консерваторії Ю. Бриджу, двоє її дітей, молодий чоловік та молода жінка, на чийого чоловіка, вочевидь, дуже чекав Жан Бедфорд, і який мав з’явитися лише після вечері.

Я прийшов останнім.

Я не призначив зустрічі з нею. У ту мить, коли вона сідала на потяг, вона сказала, що ми призначимо її цього вечора. Я чекаю.