Читать «Пробудження Лол В. Штайн» онлайн - страница 47

Вона каже:

— Так буде ще краще, ви побачитеся з Татіаною через деякий час, скоро.

Я усміхаюся їй, все ще в тому ж стані — одночасно незнаючий та попереджений щодо майбутнього, яке визначає вона одна, сама не знаючи того.

Ми обоє нічого не знаємо. Я кажу:

— Я б хотів.

Вона змінюється на лиці, блідне.

— Але ми, — говорить вона, — що ми зробимо з цим?

Я розумію цей вердикт, я б сам промовив його на її місці. Я можу поставити себе на її місце, але в тому, у чому вона не хоче.

— Я б також хотіла, — говорить вона.

Вона стишує голос. На її повіках виступив піт, смак якого я знаю від тієї ночі.

— Але Татіана Карл тут, єдина у вашому житті.

Я повторюю:

— Єдина в моєму житті. Саме так я кажу, коли говорю про неї.

— Це потрібно, так треба, — говорить вона і додає: — Тепер, оскільки я вас кохаю.

Слово перетинає простір, шукає і зупиняється. Її слово зупинилося на мені.

Вона кохає, кохає того, хто мусить кохати Татіану. Ніхто, ніхто не любить Татіану в мені. Я є частиною перспективи, яку вона зараз будує з вражаючою впертістю, я не боротимусь. Татіана мало по малу проникає, ламає двері.

— Ходімо, пройдемося. Я маю вам дещо сказати.

Ми пішли бульваром, поза вокзалом, де саме було мало людей. Я взяв її під руку.

— Татіана прийшла трохи пізніше за мене в номер. Іноді вона це робить навмисно, щоб спробувати змусити мене подумати, що вона не прийде. Я це знаю. Але вчора в мене було безумне бажання, щоб Татіана була поряд зі мною.

Я чекаю. Вона не ставить запитань. Як дізнатися, чи вона точно знає, що я бачив її серед жита? До того ж, вона не розпитує. Я знов починаю говорити.

— Коли вона прийшла, вона мала цей достойний вигляд, ви знаєте, її вигляд, коли її мучить сумління, вигляд нещирого сорому, але ми знаємо, ви і я, що за цим ховається в Татіані.

— Маленька Татіана.

— Так.

Я розповідаю Лол В. Штайн:

Татіана знімає свій одяг і Жак Гольд дивиться на неї, дивиться із цікавістю на ту, яку вже не кохає. Зі спаданням кожного елементу одягу він усе більше впізнає це ненаситне тіло, до існування якого він є байдужим. Він уже вивчив це тіло і знає його краще, ніж сама Татіана. Він усе ж таки довго дивиться на його прогалини білого, який нюансується на вигинах форми або чистою блакиттю артерій, або брунатним кольором сонця. Він дивиться на неї, аж допоки втрачає, випускає з уваги тотожність кожної форми, усіх форм і навіть цілого тіла.

Але Татіана говорить.

— Але Татіана щось говорить, — шепоче Лол В. Штайн.

Для її затишку я б вигадав Бога, якби це було потрібно.

— Вона називає ваше ім’я.

Я не вигадав.

Він ховає обличчя Татіани Карл під простирадлами й таким чином він має в руках її тіло, позбавлене голови, у повному своєму розпорядженні. Його сваволя повертає це тіло, розсуває його члени або збирає їх, напружено споглядає його непереборну красу, входить у нього, завмирає, у забутті чекає на вологу, забуття тут.