Читать «Пробудження Лол В. Штайн» онлайн - страница 46

Вона вже була там, коли я приїхав. Там не людно, адже ще досить рано. Я побачив її одразу, одну серед пустих столиків. Вона усміхнулася мені з глибини чайного салону, завороженою усмішкою, нещирою усмішкою, відмінною від тієї, яку я знаю.

Вона прийняла мене майже ввічливо, з ґречністю. Але коли вона підняла очі, я побачив варварську радість божевільну, лихоманкою якої було охоплене все її єство: радість від того, що вона тут, навпроти нього, з таємницею, яку він має в собі, яку вона ніколи в ньому не відкриє, він це знає.

— Як я вас шукав, як довго я ходив вулицями.

— Я прогулююся, — каже вона. — Хіба я забула вам сказати? Довго, кожного дня.

— Ви говорили це Татіані.

Знову я подумав, що можу зупинитися на цьому, просто дивитися на неї.

Одне споглядання її мене руйнує. Вона не вимагає жодного слова й вона могла б витримати нескінченне мовчання. Я б хотів діяти, говорити, висловити довге ревіння, створене з усіх слів розплавлених, які знов стали однією магмою, зрозумілою для Лол В. Штайн. Я замовкаю. Я кажу:

— Я ніколи ще так не чекав цього дня, коли нічого не відбудеться.

— Ми йдемо до чогось. Навіть якщо нічого не відбувається, ми просуваємося до якоїсь мети.

— Якої?

— Я не знаю. Мені щось відомо лише про недвижність життя. Тож коли вона порушується — я це знаю.

Вона знов наділа ту саму білу сукню, що й першого разу, коли прийшла до Татіани Карл. Її видно під розстебнутим сірим плащем. Оскільки я дивлюся на сукню, вона зовсім скидає сірий плащ. Так вона показує мені свої оголені руки. У її свіжих руках — літо.

Вона говорить зовсім тихо, схилившись уперед:

— Татіана.

Я не сумнівався, це — поставлене питання.

— Ми зустрілися у вівторок.

Вона це знала. Вона стає вродливою, тією вродою, яку пізно вночі, чотири дні тому, я в неї вирвав.

Вона запитує з видихом:

— Як?

Я відразу не відповів. Вона подумала, що я неправильно зрозумів питання. Вона продовжує:

— Якою була Татіана?

Якби вона не заговорила про Татіану Карл, я б сам це зробив. Вона стривожена. Вона сама не знає, що зараз відбудеться, що викличе відповідь. Ми вдвох перед питанням, перед зізнанням.

Я приймаю це. Я вже прийняв у вівторок. І навіть, певно, від перших митей моєї зустрічі з нею.

— Татіана чарівна.

— Ви не можете обходитися без неї, чи не так?

Я бачу, що мрію майже досягнуто. Плоть розривається, кровоточить, прокидається. Вона намагається слухати внутрішній шум, їй це не вдається, вона перевантажена досягненням, хай навіть і не завершеним, свого бажання. Її повіки б’ються під дією надто сильного світла. Я припиняю дивитися на неї в той час, у який продовжується надто довге завершення цього моменту.

Я відповідаю:

— Я не можу без неї.

Потім, це неможливо, я знову дивлюся на неї. Її очі наповнилися слізьми. Вона придушує дуже велике страждання, у якому вона не тоне, яке, навпаки, вона підтримує, з усіх своїх сил, на межі його найвищого вияву, який був би вираженням щастя. Я не кажу нічого. Я не приходжу їй на допомогу в цьому порушенні її єства. Мить закінчується. Сльози Лол, знов стримані, повертаються до затаєного потоку сліз її тіла. Мить не зрушилася, не привела ні до перемоги, ні до поразки, вона нічим не забарвилася, лише заперечуючи все, проминуло задоволення.