Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 405

Тов. Новиченко працював тоді в ЦК партії. Він готував доповідь Кагановичу, яка звалася “Про націоналістичний ухил в комуністичній партії України”. Він займався тоді тим, що викликав до себе молодих літераторів і намовляв їх виступати проти видатних митців України: тов. Довженка, Рильського, Яновського. Дехто, на жаль, попався на цю вудочку. Після того, як доповідь була підготовлена, Каганович вигнав Новиченка з працівників ЦК, використавши його. Але товаришу Новиченку не звикати, бо він занадто часто міняв свої позиції й оцінки. Наприклад, у 1942 році восени в Уфі в доповіді про українську прозу він підносив Довженка до небес, а в 1944 році, коли культ особи опаскудив Довженка, виступав в Радянській Україні” і говорив, що Довженко на 100 км відстоїть від марксизму. Більше того, тов. Новиченко підбивав і мене виступити проти Довженка, але я відмовився. В макеті “Історії української літератури” Новиченко писав “Реакційний антипартійний.

Я сказав тут тільки якусь частину правди. Хотілося б, щоб в розвиток цієї правди товариші виступили і сказали, чи це вони робили по добрій волі, чи їх примушував це робити Каганович. Нарешті треба відкрити дужки, бо людська правда — вона не стирається і, якщо ви думаєте, товариші, що це забули, то ви жорстоко помиляєтеся.

Із архіву Ігоря Забашти,

сина поетеси Любові Забашти,

дружини А. Малишка.

Із листа секретаря ЦК КПУ з ідеології В. Ю. Маланчука першому секретарю ЦК КПУ В. В. Щербицькому

Уважаемый Владимир Васильевич! Несмотря на некоторую нелогичность именно в данный момент и по данному поводу высказывать это суждение, тем не менее должен сказать, что складывается впечатление, что выступления против подобных мне лиц, представляют составную часть определенной системы, имеющей целью отвлечь внимание партийной и научной общественности от тех довольно частых идейных отступлений, с которыми приходится встречаться. Мне об этом пришлось говорить с трибуны республиканского совещания идеологических работников весной 1970 г. в связи с так называемым “заявлением И. Дзюбы” (Это выступление не всем понравилось, о чем мне поспешили сказать некоторые работники аппарата на этом же совещании).

Закономерно критикуя ошибки в освещении Левинского, нельзя снимать вопрос об отходе от классового подхода к оценке целого ряда исторических деятелей прошлого. Так, на наш взгляд, неверной является тенденция к включению М. Драгоманова в число ведущих деятелей революционно–освободительного движения, пропагандистов марксизма, замалчивания ленинской критики Драгоманова и т. п. В появившихся литературоведческих произведениях прямо ставят рядом Чернышевского и Шевченко, Радищева и Драгоманова. Эта позиция поддерживается и некоторыми ответственными идеологическими работниками. В прошлом году Министерство высшего и среднего специального образования республики задержало, на основании изучения сигнального экземпляра книгу Р. Ивановой “Михаил Драгоманов в общественно–политическом движении России и Украины”. Книга носила тенденциозный характер, содержала ряд грубых политических ошибок, оскорбительных высказываний в адрес революционных сил русского народа.