Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 355

Раїса Петрівна Іванченко

Подібні умови створювали і відповідну компрадорську політичну культуру і керівну верхівку, з її зарозумілістю, погордою до слабкої і бідної рідної вітчизни–матері і, натомість, — лакейством і запобіганням перед чужим багатством і чужою силою, зневагою до свого немічного народу (звернімо увагу на те, що новостворена українська буржуазія навіть не зберігає своїх капіталів у рідній державі, а вивозить їх у зарубіжні банки, допомагаючи тим самим збагачуватися чужим країнам).

Звідси — відсутність духовної єдності нашої нації. Звідси — масовий виїзд — до 7 млн — молодих українців на заробітки за кордон. За останні роки Україну полишило понад 4 тисячі вчених, докторів наук, найвищих наукових фахівців! їхній внесок в економіку західних держав становить понад 4 млрд доларів (“Українська правда”, ). Без такої єдності і політичної свідомості народу неможливо побудувати державу, та ще й у таких складних міжнародних та економічних умовах.

Після проведення нового референдуму в Україні 16 квітня 1999 р., після “касетного скандалу” 2001 року та політичних дискусій навколо нього в Україні раз по раз виникає критична ситуація, яку намагаються використати багато зарубіжних політиків різного ґатунку, зокрема і політиків Росії, щоб вирішити свої економічні та політичні проблеми за рахунок України.

Головним завданням сучасного державного будівництва стала проблема відновлення національної духовної культури, яка єднає і возвеличує націю, формує патріотичну політичну культуру в масах, коли стає можливе поєднання по–державницьки свідомих, політично активних мас народу з дієвістю політично й національно свідомого уряду. Не може постати й утвердитися держава, коли її керівники не будуть спиратися на власний народ, на власну націю. Тільки народ, нація творить державу в єдності зі своєю політичною елітою, і тільки тоді можуть бути забезпеченими права і свободи кожної людини, кожної особи. Про це яскраво засвідчила виборча кампанія восени 2004 року, що переросла у революційний вибух.

“Помаранчева революція” в Україні

22 листопада 2004 р. на славнозвісний київський Майдан Незалежності на знак протесту проти фальсифікації президентських виборів 31 жовтня — 21 листопада вийшли тисячі студентів, робітників, інтелігентів, пенсіонерів. Усі вони мали в руках або помаранчеві прапорці з написом “Так! Ющенко”, або помаранчеві стрічки в петлицях одягу чи пов’язані на руках, на шапках, на сумочках, на ногах — де тільки можна було прив’язати цей помаранчевий знак опозиційного до влади виборця — навіть на зап’ясті руки, на шиї чи на мізинці. Над площею замаяли помаранчеві прапори з портретом опозиційного до влади кандидата, колишнього прем’єр–міністра, а ще раніше — голови правління Національного банку, котрий в 90–х роках успішно провів грошову реформу в Україні, відновивши давню українську грошову одиницю — гривню. Це був Віктор Ющенко.