Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 354

Біда в іншому: посткомуністична еліта не обтяжує себе розумінням справді важливих потреб розвитку українського державного організму і тому їй абсолютно байдуже, яку державу будувати, і за складних кризових ситуацій ця частина посткомуністичних керівників може стати і почасти стає резервом антиукраїнства й антидержавництва.

У таких умовах проблему міг би вирішити український патріотичний уряд як інституція, що є найбільш інформованою, чутливою та відповідальною за всі суспільні стреси. Але й урядова верхівка, як і нова політична еліта, народжується з тієї ж самої посткомуністичної і господарчої керівної групи Української держави, що й більш численна правляча верства в Україні. Тут також немає нічого дивного: не всі представники колишньої Комуністичної партії були ортодоксальними комуністами–більшовиками чи вірними ленінцями–інтернаціоналістами, не всі зреклися свого народу в ім’я ефемерної світової революції чи побудови комунізму в окремо взятій країні.

Про це свідчать такі цифри: колишня Компартія України мала у своїх лавах понад 3 млн. осіб; теперішні прокомуністичні партії в Україні (компартія, соціалістична, селянська партії та ін.) разом складають близько 250 тис. осіб, причому здебільшого пенсійного віку. Де ж поділася основна маса “вірних ленінців”? Усі вони нікуди не зникли, залишилися на своїх місцях. Частина з них — найсвідоміші і найпатріотичніші представники — працюють на старих місцях уже в нових, досить складних соціально–економічних умовах. Інша частина поповнює прокомуністичні чи проросійські антидержавницькі структури та є резервом повзучої контрреволюції, котра вичікує слушного часу, аби повалити щойно зрослу, нетривку будову Української держави.

Демократичні ж сили в сучасній Україні залишилися слабкими і розпорошеними. Вони не могли обіпертися на могутню об’єднавчу силу народних мас, оскільки в цих масах відсутній головний фермент: усвідомлення власної державницької гідності. Адже і далі продовжувалося шалене зросійщення освіти народних мас: приміром у столиці Донецького краю — Донецьку існує одна українська школа. Подібне явище спостерігалося в усіх східних областях, що дало відвагу харківським депутатам влітку 2003 року вчинити антиконституційний акт: проголосити російську мову, мову сусідньої країни, державною мовою на Харківщині поряд з українською. І це не стало предметом навіть обговорення на урядовому рівні.

Відсутність належної політичної культури, яку постійно замінюють сурогатом різних так званих загальнолюдських чи загальносуспільних ідеалів, усунення національних духовних здобутків від суспільства, а саме вони є джерелом, наріжним каменем державотворення, все глибше штовхають народні маси у глухий кут безвиході і збайдужіння. І вже не викликає зацікавленості чи обговорення той факт, що нині в Україні на одну українську книжку припадає 56 російських, що в Україні, де 78 % населення становлять українці, на душу населення доводиться менше (!) однієї української книжки. Водночас у Росії на душу населення припадає 3,5, у Польщі — 9,5, у Німеччині — 12 книжок. Так само мало кого із урядовців незалежної держави став турбувати і процес все більшого зросійщення каналів радіо, телебачення, преси… Відомо, що подібної ситуації не мала і не має жодна країна, що досягла успіху у своєму історичному прогресі, — скажімо, Японія, Німеччина, Франція, Китай, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Польща тощо.