Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 353

Українська держава розташована в центрі Європи і тому має величезне стратегічне значення для підтримки стабільності в Європі і в світі. Цей погляд поступово поширюється і серед європейських політиків. Адже поява незалежної суверенної України змінила вплив постбільшовицької Росії на європейському континенті, фактично знищила її домінацію в європейській політиці. І це знайшло відображення в тому, що 1995 року Україна стала 37 членом авторитетної європейської організації — Ради Європи та інших європейських структур. Цим самим Україна повернулась до свого історико–генетичного становища — юридично знову увійшла до сім’ї європейських держав, як це було ще в часи Київської Русі і Галицько–Волинського королівства.

Україна уклала угоди про територіальні межі з усіма своїми сусідами, створивши навколо себе зони безпеки на півночі, півдні і заході. З Польщею наша держава уклала угоду про стратегічне партнерство. Ліквідація в Україні ядерного арсеналу піднесла її авторитет. Вона стала співпрацювати зі Світовим та Європейським банками, розширила торгівлю на Заході і Сході. А з липня 1997 р. в Мадриді була підписана Хартія про особливі стосунки між Україною і НАТО, що надало нового імпульсу процесові входження України у європейські та євроатлантичні політичні та економічні структури, у створення колективної безпеки і недопущення будь–яких розділів демократичного європейського світу.

Проте нестабільність українського законодавства, особливо що стосується іноземного інвестування, затримує цей процес. Млявість адміністративної, аграрної та інших реформ гальмує приплив зовнішніх інвестицій.

А втім, встановлюються і розширюються міжнародні зв’язки українських підприємств, науковців, митців з відповідними інституціями в країнах західного світу, з українською діаспорою за кордоном. Уряди України, які були створені після останніх президентських виборів 1999 р. успішно завойовують позиції в міжнародному плані. І є надія, що ця діяльність принесе нашій державі нові успіхи в утвердженні в європейській цивілізованій спільноті.

Але шлях до цього нелегкий і суперечливий.

Ситуація ускладнюється тим, що провідною перебудовчою і державотворчою силою, як і раніше, залишається колишня комуністична та номенклатурно–господарська верхівка, яка за своїм світоглядом не є ні національною, ні патріотичною. У своїй більшості ця суспільна група вміло пристосувалась до нових обставин і вимог, аби зберегти і далі керівне становище. Тому вона і не дійшла до розуміння справді нових потреб у розвитку українського державного організму. І в парламенті, і в урядових установах у більшості місця посідають керівні представники колишньої компартії або новонароджені нею олігархи.

З одного боку, це явище закономірне, що колишні представники провідної партії, тобто провідної політичної верхівки старої системи, стають будівничими нової держави. Адже будувати державу може тільки досвідчена політична сила. У нас же іншої політичної провідної верхівки не було і немає.