Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 246

Це був унікальний за своєю подвійною моральністю план, план нового об’єднання радянських республік, який мав покінчити з ідеями “незалежності” в національних радянських республіках.

У жовтні 1922 р. цей план було схвалено пленумом ЦК РКП(б). Водночас була створена конституційна комісія, до якої увійшли И. Сталін, М. Калінін, Г. П’ятаков, X. Раковський та ін., яка визначила розподіл влади між центральними і республіканськими наркоматами.

До республіканських наркоматів були віднесені лише наркомати юстиції, внутрішніх справ, землеробства, охорони здоров’я, освіти і соцзабезпечення. Отже, на 1922 р. централізм, насаджений партійно–радянськими більшовицькими органами Росії, став глибшим, аніж у роки громадянської війни. Федерація, як бачимо, стала лише демагогічною оболонкою насправді строго централізованого принципу об’єднання радянських республік, при якому компартія Росії зберегла в своїх руках усі важелі керівництва і контролю економічним життям усіх республік.

Справжньою сутністю цього об’єднання став принцип “автономізації”, який тепер був замаскований новою формою — “союз”.

Утвердивши практично верховенство російсько–більшовицьких вищих органів влади, які тепер були перейменовані в союзні, московський центр вирішив негайно юридично закріпити досягнений успіх.

10 грудня 1922 р. в Харкові, тодішній столиці Радянської України, відбувся VII Всеукраїнський з’їзд Рад. Він звернувся з пропозицією, безумовно, підказаною більшовицьким центром, негайно створити єдину державу з усіх радянських республік і скликати для цього загальносоюзний з’їзд рад, який і був зібраний блискавично. Уже 23 грудня в Москві відкрився X Всеросійський з’їзд Рад, який був відразу перейменований на Всесоюзний, куди негайно прибули делегати, обрані від інших радянських республік. Вони й стали учасниками І Всесоюзного з’їзду Рад, що відкрився 30 грудня, який затвердив декларацію про утворення Союзу Радянських Республік і союзний договір. Було також обране керівництво союзної держави — ЦВК СРСР. До нього увійшло 4 особи, серед них — співголовою від України було обрано Г. Петровського. Звичайно, жодної ролі у зміцненні української державності цей чільний партієць не грав. Та, очевидно, і не міг грати.

Цікава оцінка Леніним створеного під безпосереднім проводом Й. Сталіна Союзу РСР. У день роботи І з’їзду Рад СРСР він написав листа “До питання про національності або про “автономізацію”, в якому висловив жаль, “що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіційно називають, здається, питанням про Союз Радянських Соціалістичних Республік”. В. Ленін точно зрозумів смисл створеного Союзу, хоча раніше хіба не він пропонував “двоповерхову” федерацію, щоб знищити прагнення до незалежності радянських республік?!

Керівництво радянської України в особі X. Раковського наполягало на створенні реальних гарантій рівності та суверенності в рамках Союзу Радянських Республік, оскільки, на його думку, почався диктат союзних відомств. Більше того, українські вищі органи влади — ВУЦВК і уряд — РНК у травні