Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 247

1923 р. схвалили поправки до союзного договору. На їхню думку, за республіками мали залишитись внутрішня торгівля, користування надрами, лісами і водами, судові справи, цивільне і кримінальне законодавство, право на законодавчі акти, участь у міжнародних представництвах, зносини з іншими країнами тощо. Але це вже був оклик навздогін поїзду. Ця спроба X. Раковського і деяких українських комуністів залишилась без результату. У липні цього ж року X. Раковського було усунено від влади. Партійна диктатура центру продовжувала наступ.

У 1924 р. у січні була прийнята Конституція Радянського Союзу, на основі якої була затверджена і нова Конституція України (на IX Всеукраїнському з’їзді Рад у травні 1925 р.). Вона юридично затвердила вступ України до складу Радянського Союзу. Україна була позбавлена права на свою власну зовнішню політику, на формування кордонів, збройних сил, на керівництво транспортом, зв’язком, позбавлена права виходу зі складу СРСР, оскільки таке право, проголошене в союзній Конституції, просто декларувалось і не вказувалося методу такого виходу.

Проте роки визвольної боротьби 1917–1921 рр. не минули безслідно. Хоча й формально, та визнавалася суверенна радянська державність України, існував адміністративний її центр, право національної більшості населення на освіту тощо.

Фактично маріонеткова радянська державність України все ж була своєрідним визнанням російським централізмом існування української народності, яка має право на свій осібний державницький статус.

Посилення партійної диктатури

У відповідь на спроби українських лідерів відстояти суверенні права Радянської України Сталін розпочав політичний контрнаступ. Зокрема в усіх своїх виступах він почав вказувати на появу слабких ланок у системі СРСР. Це були республіки Туркестану і, звичайно ж, Україна. Він висуває контрвимогу — перетворити їх у “зразкові республіки”, адже вони мають стати передовими постами на Сході і на Заході від країни Рад.

Наступ центральних органів партії розпочався і на національне партійне керівництво. Диктатура центру партії зміцнювалась. На перші ролі знову висуваються органи колишньої ЧК — тогочасне ДПУ (Державне політичне управління). Влада цього надзвичайного органу стає панівною в тодішньому суспільстві.

3 допомогою супротивників Троцького, який рвався до влади, Сталін на початку 20–х років повністю перебрав у свої руки партійну владу, оскільки Ленін був тяжко хворим. Сталін підпорядкував собі партійний апарат і зробив його всевладним органом у партійному і державному житті. Почався процес посилення центрального партійного керівництва над усіма галузями життя.

Він полягав у тому, що державні установи тепер цілком підлягали керівництву існуючих відповідно партійних організацій. Це призвело до захоплення — узурпації — владних повноважень партійними чиновниками, які, за визнанням тодішніх чільних більшовиків Г. Зинов’єва та М. Бухаріна, насправді вирішували все.