Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 243

Влітку 1919 року кілька радянських республік, де влада повністю була в руках більшовиків, створили під егідою Росії так званий військово–політичний союз, об’єднавши військові сили, головні галузі народного господарства і промисловості, залізничне господарство, фінанси і справи праці. У цей союз увійшли Росія, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Крим. Усе державне життя цих республік опинилося під управлінням центрального московського уряду. Це був перший етап до нового повернення Росії її колишніх інонаціональних територій, завойованих ще в царські часи. За початковим задумом планувалось, що ці республіки могли мати автономний статус в РСФСР, що було першим кроком на шляху створення унітарної держави.

Проти цієї форми об’єднання, яку запропонувала комісія на чолі з Л. Каменєвим, тоді виступив глава українського уряду X. Раковський, який наполягав на федеративному принципі об’єднання. Це мало б надати радянським республікам більше політичної та економічної самостійності. Але центр не погоджувався з цією пропозицією, бо стояв цілком на централізаторських позиціях.

Українські радянські представники — всі, звичайно, підпорядковані партійному центру, далі й не наполягали. Ідея ж створення української незалежної державності далі вже навіть не піднімалася. Як знаємо, вона й не була притаманною українським соціалістичним партіям і в епоху Центральної Ради і тому в цілому не закоренилася у свідомості українського істеблішменту — політично свідомої частини суспільства. Українські соціалісти і комуністи, виховані на спільних соціалістично–марксистських традиціях разом із російськими соціалістами, в основному натискували на федералістські концепції. Основними для них були не національні державницькі ідеї, а соціальні, які панували в усій російській демократії, яка вважала, що головне — це соціально–економічна рівність, тому потрібно вирішити в першу чергу соціальні проблеми: усуспільнити засоби виробництва і розподілити серед трудящих матеріальні блага. Тоді всі інші питання, у тому числі й національні, і культурні будуть вирішені самі по собі.

Таким чином національна державницька ідея була вилучена із свідомості більшої частини українських компартійців, які розділились на два табори — український і російський, оскільки в середовищі російської більшовицької партії було чимало українців за походженням — це і Ю. Коцюбинський, і В. Примаков та ін. Вони не поширювали серед народних мас ідеї саме української держави. Натомість енергійно культивувалась ідея боротьби з експлуататорами, розгортання класової боротьби з буржуями, куркулями тощо.

Українські соціалісти до того ж вважали, що в їхньому соціалістичному середовищі не може бути ворогів, адже їх усіх об’єднувала велика ідея соціальної революції і побудови соціалістичного рівноправного суспільства. І цей момент робив їх ще більшими романтиками та ідеалістами, що давало ґрунт для використання їхньої довірливості в підступній демагогії про рівність і рівноправність народів, яка прикривала централістичну шовіністичну сутність російського більшовизму. Від них постійно вимагалося доводити, хто був більшим революціонером, а хто — меншим, їх постійно навчали, кого треба слухати і кому треба підпорядковуватися. Це відкривало більшовикам, які були налаштовані проімперськи, державницьки, можливість постійно, за будь–яких обставин звинувачувати українських соціалістів у буржуазному націоналізмі і тим самим змушувати їх постійно виправдовуватися, доводити, що вони — такі ж рівноправні соціалісти, як і їхні колеги, що вони — теж справжні революціонери, бо виступають за соціальну рівність тощо. Через те кожен натяк на розширення національних прав українського народу і української держави з боку українських представників зустрічав організований і жорстокий опір центральних більшовицьких інституцій, звичайно ж, і звинувачення в “українському буржуазному націоналізмі”, що дорівнювало звинуваченню у зраді справи революції.