Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 189

Таким чином, за Липинським, українство мусило знайти свій вияв не так у політичних партіях, як в органічних понадкласових з’єднаннях. Через те він різко критикував табір української демократії та охлократії — анархістів, лівих ультранаціоналістів, які народжувались у період революційної боротьби 1917–1920 рр., вважаючи, що їхня діяльність призводить до дестабілізації суспільних процесів і панування сваволі натовпу — охлократії.

Утім, ідеї Липинського не справили відчутного впливового ефекту на життя української суспільності. У Наддніпрянській Україні на початку XX ст. формувалися інші політичні партії, котрі й визначали напрямки політичної боротьби в Україні.

Це були партії, які почали активно виходити на політичну арену в суспільній боротьбі: РУП, Українська соціал–демократична робітнича партія, українські соціалісти–революціонери, ліберальна партія, яка виділилась із УЗО і об’єднувала помірковану українську інтелігенцію. Згодом вона перейменувалась на радикально–демократичну партію. В 1908 р. радикально–демократичні діячі заснували Товариство українських поступовців — ТУП, яке стало провідною організацією в Наддніпрянській Україні перед Першою світовою війною. Організаторами його були члени Української демократично–радикальної партії, які мали на меті об’єднувати всі опозиційні рухи, громади, групи для оборони українства від наступу шовіністичного самодержавства.

До керівництва товариства належали тоді відомі діячі українського визвольного руху — М. Грушевський, Є. Чикаленко, С. Єфремов, С. Петлюра, Л. Старицька–Черняхівська. До 1917 року ТУП керувало усіма діями визвольного руху в Україні. Його неофіційними органами були щоденники “Рада”, що видавався в Києві, і “Украинская жизнь”, що виходив у Москві. Вони сповідували ідею парламентаризму, конституціоналізму і, звичайно ж, федералізму з Російською державою. Проте навіть ця така лояльна до Російської імперії програма викликала обурення і з боку російського уряду, і з боку російських партій і течій, які мали силу в Україні. У 1911 р. міністр внутрішніх справ П. Столипін писав: “Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом у теперішнім часі, який зветься українським і містить у собі ідею відродження малоросійської України на автономних національно–територіальних засадах”. А в 1914 р. уряд розпочав арешти серед тупівців — і першим було заарештовано М. Грушевського.

На жаль, ця організація висувала в основному культурницькі постулати.

Переважна більшість політичних партій Наддніпрянської України стояла на позиціях автономного співжиття в межах федеративної Російської держави. Тим часом у самій Росії основні політичні партії стояли на централістичних засадах, про федерацію і не гадали.