Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 154

У глупу ніч миколаївської реакції (за царя Миколи І “Палкіна”. — Авт.), коли, здавалося, з декабристами у 1825 р. загинули всі вільнолюбні думки й ідеї про демократичні перетворення імперії, від цих програм Кирило–Мефодіївського братства віяло могутнім революційним подихом. Вони були ніби проблиском сонця серед нескінченної ночі, подихом живого людського розуму і його прагнення до волі.

Федералістські ідеї кирило–мефодіївських братчиків не замикались у вузькому колі національних інтересів тільки українців. Вони обстоювали і захищали інтереси усіх слов’янських та неслов’янських народів.

У 30–40–х роках XIX ст. слов’янське питання було одним із головних у міжнародному житті Європи.

Воно було, по суті, національним питанням кожної слов’янської нації, що саме утверджувалась в умовах нових суспільних відносин — капіталістичних. З усіх слов’ян лише росіяни мали свою державу і могли розвивати власну культуру — всі інші перебували під жорстоким утиском чужих держав і народів.

До речі, росіяни, як народ державно–імперський, нічим не відрізнялись у ставленні до недержавних слов’янських і неслов’янських народів від інших імперських народів, скажімо, австрійців чи турків.

Тому вимога політично–державного існування у формі слов’янської федерації та ще й на ґрунті глибокого республіканізму, національної і політичної рівноправності мали величезне міжнародне значення. Це були справді демократичні ідеї дружби між народами. Подібних не знала ні тоді, ні пізніше жодна європейська країна.

Кирило–мефодіївці вважали, що першорядним завданням у суспільній перебудові має бути знищення кріпосницького рабства, ліквідація юридичної відмінності між станами, доступність освіти для мас. Національне ж питання привертало їхню увагу найбільше, і воно ставилося у широкий контекст панславізму. Вони писали: “Всі слов’янські народи мають право вільно розвивати свої культури, і, що важливіше, вони повинні утворити слов’янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах”. Столицею федерації мав стати Київ, оскільки він географічно розташований у центрі слов’янства. Програмним документам братчиків була притаманна ідея українського месіанізму. Дехто з дослідників вважає, що діячі братства були перейняті популярною в той час ідеєю месіанізму свого народу, як нібито Богом обраного, що несе іншим світло правди і рівності. Проте в документах братства чи в листуваннях його учасників ми не можемо знайти підтвердження цієї думки, як, скажімо, в подібних документах польського визвольного руху. Тут її пропагував А. Міцкевич у “Книгах буття польського народу і польського пілігримства”. Він вважав, що поляки мають стати ядром об’єднання інших слов’янських і неслов’янських народів у Східній Європі, де Польща відіграватиме провідну роль.

Українські ж панславісти вважали, що подібно до Христового воскресіння мала воскреснути й Україна, але вона не буде основою чи ядром слов’янської федерації. Вони писали в своїй програмі, в “Книгах буття українського народу”: “Голос України не змовк. Встане Україна зі своєї домовини і закличе братів–слов’ян. Почувши її заклик, повстануть усі слов’яни. І стане Україна самостійною республікою в слов’янському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна, і казатимуть: дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем”.