Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 156

У 1830–1831 рр. у Варшаві вибухає повстання за відродження Речі Посполитої, що охоплює й непольські території, на яких і далі панувала польська земельна аристократія. Тому ідеологи польського руху висунули гасло відродження Польщі “від можа до можа” (тобто — від “моря до моря”). Ця ідеологія передбачала, що ніякої України нема, не існує ніякого осібного українського народу, його історії й культури, бо українці — лише етнічна група польського народу. Так само, як шовіністична імперська російська ідеологія після знищення в Україні її державності твердила, що малороси — це частина російського народу, що Україна — частина російського державного материка.

Таким чином, Україну теоретично почали ділити дві в сутності імперські держави. Одна з них твердо стояла в Україні своєю військовою силою та адміністративним управлінням, а друга, що була повержена, намагалась відродити свою імперську могуть і вирвати з рук Російської імперії половину українських територій і українського народу разом із Білоруссю та Литвою.

У цих умовах і відбувається формування нової української визвольної ідеї, яка виробляє власні суспільні ідеали і шукає шляхи відродження України поза імперіями–сусідками — Польщею та Росією. Через те ідейна програма Кирило–Мефодіївського братства, увібравши в себе демократичні засади сусідніх визвольних рухів, відкидала зазіхання новітніх імперських ідеологів на Україну і шукала власних шляхів утвердження українства в історії.

Українські громади

Гостра ідеологічна боротьба навколо України розгортається в 60–х роках XIX ст. Це був час, коли кріпосництво доживало свої останні роки. Криза феодального рабства викликала до життя нову хвилю таємних революційних гуртків та організацій у Російській імперії, в тому числі і в Україні.

Однією з найбільших таких організацій, що виникло 1856 року на чолі з Яковом Бекманом, Петром Завадським, Митрофаном Муравським, Петром Єфименком, було Харківське таємне товариство в середовищі студентів університету. Після викриття цього товариства воно продовжило роботу в Києві до 1860 р. Це Харківсько–Київське таємне товариство, створене студентами, вихідцями із різночинної інтелігенції та дрібного дворянства, започаткувало новий період у визвольній боротьбі в Російській імперії — період різночинної інтелігенції. Головні засади його діяльності: знищення кріпацтва, демократична перебудова суспільства, повалення самодержавства, створення республіканського управління, право українців на національний розвиток. У пізніших подібних організаціях всеросійського характеру, що діяли і в Україні, право на національний розвиток народів поступово деформується і зникає зовсім. Це товариство поширювало заборонені політично–публіцистичні твори, створювало й поширювало революційні листівки, спрямовані проти уряду і самодержавного правління, а також рукописні студентські журнали “Свободное слово” і “Гласность”. Учасники товариства очолили навесні 1858 року студентські заворушення у Харківському університеті, взяли участь в організації у Києві та в інших містах недільних шкіл для дітей міської бідноти. Цей почин переріс у всеросійський демократичний просвітницький рух. Харків’яни встановили тісні зв’язки з нелегальними організаціями Петербурга, Москви, Казані, Дерпта та інших міст Росії.