Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 152

Ця централістська ідея стала визначальною рисою в усьому визвольному русі Російської імперії в XIX ст. та й у наступні століття.

У той же час декабристський рух породив іще одну концепцію майбутнього суспільного розвитку Російської демократичної держави. Це була федералістська концепція, яку пропагували члени “Північного товариства” (М. Муравйов, К. Рилєєв). Воно виробило свій програмний документ — “Конституцію” М. Муравйова. Ця “Конституція” передбачала перетворити централістичну Російську імперію в федералістську державу на ґрунті розподілу її на окремі самостійні територіально–адміністративні одиниці — землі чи штати. Про потреби націй і народів тут все ж не йшлося.

Для України мали вирішальне значення суспільні ідеї іншого товариства — “Товариства з’єднаних слов’ян”, яке виникло в Новограді–Волинському в 1823 р. і в 1825 р. з’єдналось із “Південним товариством” на правах окремої управи. Його засновниками були брати Петро та Андрій Борисови, Іван Горбачевський, інші офіцери–українці, що служили в російській армії, та польський революціонер Юліан Любінський. Воно мало свою відмінну політичну програму демократичного розвитку і Російської держави, і українського та інших народів імперії. Головна ідея цієї програми — звільнити всі слов’янські народи від гніту царських імперських держав, знищити існуючу між деякими з них “національну ненависть” і з’єднати “всі населені ними землі у федеративний союз”. Тобто, тут була висунута ідея слов’янської федерації народів Східної Європи.

Автором цієї програми були брати Борисови, І. Горбачевський та інші представники офіцерства, які були за походженням українцями. У програмних положеннях цього “Товариства з’єднаних слов’ян” уперше в світовій суспільно–політичній думці визнавалося необхідним поєднувати боротьбу за свободу і рівність народів з боротьбою за національну рівноправність і добровільне й рівноправне співробітництво різних народів, різних національностей. Тільки в такому поєднанні цих головних засад вони вбачали запоруку успішного здобуття свободи для кожного народу. Отже, і українське державницьке існування мислилось у складі такої слов’янської федерації.

Ідея слов’янської федерації знайшла палкий відгук серед української інтелігенції. Вона пройшла велику еволюцію в українській суспільності й перейшла в нову епоху — епоху 40–х років. У цей час у Києві виникає перша українська політична організація “Кирило–Мефодіївське братство” (1846), засновниками якого були М. Костомаров, М. Гулак та інші. Воно підхоплює і далі розвиває ідею слов’янської федерації.

Ідея слов’янської рівноправної федерації в тих історичних умовах здавалась єдино реальною, і діячі 20–х, і діячі 40–х років вважали, що це єдина ідея, яка допоможе в тих історичних умовах відродити державність слов’янських народів. Бо всі слов’яни в той час перебували у складі великих імперій — Прусської, Австрійської, Російської, Османської; відбитися від них і створити свою державу кожному з них окремо було неможливо. Скажімо, болгари не могли сподіватись, що будуть незалежними від Туреччини, не могли про це мріяти й серби чи хорвати в Австрійській імперії; українці й навіть поляки не мали сил відбитись від Російської імперії. А от з’єднані слов’яни, як гадали вони, могли б здобути право на своє самостійне існування.