Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 153

Звичайно ж, ця ідея була практично нездійсненною, бо жодна з імперій не дала б своїм слов’янам вийти з її складу та об’єднатись у федерацію з іншими народами. Але значення федералістської національної ідеї для українців полягає в тому, що було знову підняте питання про право на національний і політичний самобутній розвиток України. Тобто, це був пошук способів відбитися від гніту Російської самодержавно–кріпосницької імперії, пошук шляху до власного державницького самоствердження.

Ось чому кирило–мефодіївські братчики вводять у свою політичну програму ідею слов’янської, фактично — національної, а не територіальної федерації. Основні засади програми полягали в тому, що кожен слов’янський народ, і, зокрема й український, діставали можливість у такий спосіб відродити свою національну державність.

Крім того, до цієї слов’янської федерації мали приєднатися й інші неслов’янські народи.

В одному із програмних документів кирило–мефодіївців — “Прокламації до братів–українців” — братчики писали: “1) Ми приймаємо, що всі слов’яни повинні з собою з’єднатися. 2) Але так, щоб кожен народ утворив особливу Річ Посполиту (тобто республіку. — Авт.) і управлявся окремо від інших, так, щоб кожен мав свою мову, свою літературу і своє громадське впорядкування. 3) Щоб був спільний Сейм або Рада слов’янська, де б вирішували такі справи, котрі стосуються усього Союзу слов’янського. 4) Щоб у кожній республіці був свій правитель, вибраний на час, і над цілим Союзом був свій правитель, вибраний на час”. Далі йшли пункти про рівність народів, про ліквідацію станів, про рівність релігійних конфесій, яким надавалась велика вага у суспільстві.

Ці ж ідеї були викладені і в Статуті товариства і в програмному документі “Книги буття українського народу”. Пізніше М. Костомаров, один із ідеологів товариства, писав, що слов’янські народи в майбутньому мають утворити з Росією федерацію, а сама Росія має перетворитись у федеративну державу внаслідок утворення на її території окремих національних регіонів. У спеціальних відозвах кирило–мефодіївці звертались “До братів–великоросіян” і “До братів–поляків”; закликали “знищити в серцях своїх безрозсудну ненависть один до одного”, взяти за мету свого життя загальний союз, братство, рівність. Пізніше, в 1861 р., М. Костомаров писав у “Колоколе” О. Герцена, що ці федералістські ідеї були спрямовані на те, щоб кожна народність “зберегла свої особливості при загальній особистій і громадській свободі”. На думку братчиків, Україна могла відродити “вмираючу під батогом московським і багнетом санкт–петербурзьким народність” і відтворити свою майбутню літературу. Члени братства були пройняті, як вони говорили, “омерзінням до кріпосного права, релігійних та національних ненавистей”, вболівали за просвіту народу, за рівноправність у суспільстві жіноцтва.