Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 88

Нестор засвітився обличчям.

— Я знав… знав, що вони існують! Що це не видумка Великого Никона!

— Ти про що? — заглянув Янь у очі Нестора.

— Про літописний пергамен Никона, воєводо. Він написав, що є такі договори русичів з греками. А дехто вважає сіє байкою. Велика Візантія, казали несвідущі, не могла укладати ряду з дикими русичами… А вони є, кажеш? — заглядав чернець у задоволене обличчя Вишатича. Очі його зволожились. — То дозволь прийти до тебе, воєводо. Переписати…

— Приходь. У мене є чимало рідких книг, — гордо випнув груди Вишатич.

Боярин Янь велику насолоду мав, хизуючись своїм давнім родом перед ученим ченцем і писцем печерським. Викладав йому книги із своєї невеликої, але добре дібраної книгозбірні. Не забував, ненароком ніби, похвалитися і своїм єгипетським чи грецьким келишком, кухлем, лагвицею, що дісталися йому то в подарунок, то в битві, то як алафа. Хто, як не цей чернець мудрий, поцінує вишуканість і тонкощі в окрасах речей нащадка роду Добрині — Остромира?

Нестор обминав поглядом це багатство Вишатича. Обминав увагою навіть ошатні ікони та важкі, з чистого золота ковані підсвічники, в яких заради гостя запалювали свічі навіть удень.

Зате довго схилявся він над шматками пергаменів і то хапався за писало, то знову читав.

Янь м'якими кроками ходив поза його спиною. Йому свербів язик поговорити. І він, трохи перечекавши, став оповідати Нестору бувальщини і легенди свого роду.

Часом Нестор припадав вухом до слів воєводи. А особливо про Гайку. Скаржився воєвода на її ослух, на худородство смердівське й погорду, звинувачував у волхвуванні й відьомстві. Та за тою злостивістю Нестор угадував тугу за звичайним незнайденим людським щастям. Нестор відчував, що у Вишатича потроху визрівала думка насильно повернути свою законну жону в дім із її сином. Мусить же бути у нього спадкоємець, котрий би колись з гордістю оповідав і про нього, отця високорідного, і про його пращурів. Випитував у Нестора. Є у нього, у Яня, ще брат двоюрідний — Путята. Але безпутний свавільник і шибайголова. Той має собі нащадка — сина Дмитра. Усі Яневі землі можуть йому і дістатись. Він же, Янь Вишатич, яко старший у роду, не хоче цього. Хоче своє коліно продовжити. Але як? Чи буде це великим гріхом, коли він прийме Гайчиного сина яко свого? Чи буде йому благословення на це від отців святих? А в думках сплітав павучі тенета, у які можна було б заманити Гайку. Молився потай старим богам, прагнучи до земного щастя, й відверто благав у храмах християнського бога, аби ще й на небесах дістатись царства.

Така уже душа Вишатича — жадібна до гріховного честолюбства, що штовхала його не по шляху митарства, а по шляху фарисейства. «Горе вам, книжники і фарисеї…»

Вже другу весну Гайка сама засівала Претичеву ниву. Засівала не всю. А лише ту веретею, що тяглась від хати до березового гаю. На більше не вистачало сили. Вертала землю заступом, скородила граблями. Потім чекала, коли виповниться місяць. Отоді починала сіяти. То було свято, і Гайка готувалась до нього завчасно. Як те робила колись мати. Зерно для засіву виставляла на ніч на призьбу, відкривала мішки, щоб три ранкові Зорі-Денниці вигнали із зернят хвороби й виповнили їх силою проростання.