Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 89

Запинала білу хустину, взувала батькові старі чоботи — земля вранці ще була холодною — й виходила на свою ниву. Через плече у неї висіла торбина, з якої набирала жменею правиці зерна й розсівала. Широко ступала через грядки, щоб не притоптати даремно жодної п'яді на гладенько заволоченій землі. Широко, з усього плеча, розрахувала десницею, ощадно цідила крізь пальці ті зернини. А вони виприскували з-під них, як живі.

Рвалися на волю, щоб упасти в розпушену землю й згодом проклюнутися зеленими стеблами.

З тої днини в Гайчину душу вселялась тривога: чи зійде? Чи не рідко зерно лягло в землю? А може, густо? Потолочиться, зімнеться її житечко, як достигатиме.

Кожного ранку, щойно прокинувшись, бігла дивитися на свою ниву. Не зеленіє ще, земля не береться оксамитом. І серце стискувалось. Певно, зерно мертвим було, не пробудила його золотокудра Денниця, не запліднила життям.

Сумом сповивалась душа. Чорні думки крутіжилися в голові, чамріла від страху, що в люті морози в її хаті не буде хліба. І вже меркла в очах сонячна днина, не дивувала голубінь неба, не веселили серце весняні згуки.

Першу зиму Гайка перезимувала з поміччю людей. Хто дав шмат сала, хто мису гречки, хто ряднину притяг. Ніга Коротка навіть козу привела. Прив'язала до ясел, де колись стояла корова, й спокійно, ніби сама до себе, мовила:

— Дитині молоко буде.

На тому молоці плямистої вередливої Брязги піднявся на ноги й малий Гордятко.

Гайчине серце відтавало од крижин самотини, що голками брали її наскрізь, коли вона з подивом спостерігало, як настирно п’явся на ніжки її син, як радо дибцяв до маминих рук, з якою ясною довірою в очах дивився в її душу великими синіми очима під тонесенькими ниточками бровенят, як щиро сміявся рожевим ротиком, з якого виглядало чотири білих зубчики… Про кожен отой зубчик вона могла б сповісти стільки цікавого, коли було б кому слухати. А про перші слова, якими він обізвався до неї, могла б скласти пісню.

Усе, що було недоброго й злого навколо неї, що було незичливого й жорстокого в світі, відступалося, гинуло в ту ж мить, як тільки вона згадувала про сина. Нова сила вливалася в її душу, лагіддю сповнювала серце. І хотілося тоді зробити всім стільки добра, стільки ніжності розсіяти довкола, щоб затопити ними все недобре й лихе.

Дитина щебетала до мами. Мама щебетала до дитини. Їхній світ був маленький і щасливий. Спориш килимом слався під ніжки Гордятку. Гайка поливала його, аби густішим був. Рута-м'ята й любисток щедро розросталися під хатиною — то для Гордяка, щоб купати його в пахучім зіллі, аби ріс швидко й був міцний тілом. Зозуля-зигзиця сіла на вербі й для них обох накувала-наворожила стільки років, що й з ліку Гайка збилася. А на старій стодолі вимостили собі гніздо бусли-чорногузи. Вечорами, зустрічаючи вечірню Зорю-Зоряницю, вони розказували малому хлопчику дивні оповіді. Про Золоте Сонце-Ярило, про старезного й доброго Сварога, що своїм оком-місяцем поглядав на землю, чи всі дітки сплять. Про золотокудрих дів Зірниць, котрі вдень виводять для Сонечка білогривих коней на голубий Степ Неба, а ввечері заганяють їх у чорну Пітьму. Так борються між собою світло Дня й темінь Ночі — Білобог і Чорнобог.