Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 86

Не дізнається суєтний світ про сії і про іниї таємниці святої обителі, бо злі вчинки тут записували на воді, а добрі — карбували на камені та в пергамені.

Чорнориза братія товклася на місці — ніхто не жадав однести сувій добротного полотна до трапезної і вкинути у вогонь.

— Нестор іде! — хтось ткнув пальцем назад. — Хай він!..

Від круч, хитаючись, ішов високий чернець. З печери вийшов…

А може, не з печери, може, з іншого світу з’явився той Нестор, та хіба хто повірить у те… Бліда шкіра його обличчя немовби просвічувалась наскрізь. Великий хрящуватий ніс потоншав, очі провалились у глибокі очниці й дивно блищали, ніби одержимі якоюсь жагучою мислію.

— Нестор-книжник веле смислений, князю, в древніх письменах, — прошамкотів Стефан до князя. — Виучень Великого Никона. Пожалуй його увагою.

Князь Ізяслав із цікавістю дивився на печерника-ченця, коли той підійшов, у легкій шанобі схилив голову.

— Яка ж мудрість тобі відкрилась, брате, в печері? Кажуть, довго сидів? — заговорив першим Ізяслав.

В очах Нестора мінився світ. Нарешті погляд пильно зосередився на князевому лиці.

— Відкрилась суть життя суєтного, князю мій.

— Яка ж вона?

Нестор зітхнув.

— Два шляхи є в людини — митаря і фарисея. І ми, грішні земні люди, гадаємо, що коли кланяємось богу, коли всує повторюємо ім'я його, — то бог милостивий з нами і простить усі гріхи наші. Але це не так. Ми — мертві душею, бо ситі собою і своєю правотою. Тому ми — фарисеї, і бог не може бути з нами. Господь боровся проти фарисейства все життя — і не поборов. Прийшов до смерті своєї хресної.

— Наша віра в бога врятує нас, брате.

— Це не так просто. Древні іудеї недарма забороняли вимовляти ім'я бога. Бо наша віра сліпа. Ми лиш повторюємо слова, а серце — холодне, не вірує. Зело великий наш гріх — гордість. Іоанн Златоуст перший про це сказав. Чи не так, князю? Тому наш гріховний шлях у житті — фарисейський. Ми женемось за владою. Ми вбиваємо й мучимо менших і слабших, щоб утвердити себе владою. Чи не так?

Ченці довкола заворушились, гнівно позирали на владику свого, який непотрібною жорстокістю до Єремії жадав показати свою владу над ними, слабшими й безсилими братами-мніхами. І то все аби вивищитись ув очах князя і його боярина! Проте Стефан заплющив очі, схилився на патерицю. Дрімав чи слухав. Розумів чи вдавав, що розуміє.

— Іісус мучився і прийняв смерть за гріхи й злодійства людей. Так свідчать священні книги, Несторе, — втрутився Янь Вишатич. — Тому й прощає гріхи людські.

— Якби ж ми пам'ятали про ті муки — не творили б нові! Були б, може, справедливіші до людей. Іісуса ми вдягли нині в золоті шати, оточили славою. А якби з'явився він, цей мученик, серед нас тепер? Побитий, розтерзаний, з терновим вінком на скривавленому чолі? З тяжкою ношею хреста на собі? І якби в ту мить за ним гнались оті богоборці й хулителі, що розіп'яли його й закричали: «Ми знову тебе розіпнемо на хресті! Ти проповідуєш любов, а ми — ненависть. Ти піднімаєш смиренних і покірних, а ми — гордих насильників і відчайдушних свавільців! Ти кличеш до небесного царства, а ми жадаємо мати його на землі! І ти, жалюгідний, брехливий проповідник, знову будеш розіп'ятий нами!» Чи багато б нас, князю, кинулось на поміч Христу? Чи не залишили б ми його одного, віч-на-віч з убивцями?