Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 80

— Се дерево Живи, — сказала волхвиня князеві. — Щовесни вона присилає сюди ластовиць, і вони тут живуть зі мною. По них люди дізнаються, яке буде літо і який урожай. Коли впадуть дощі, а коли буде суша.

— І ти живеш тут? — здивувався Творимир.

— Живу. Стережу капище од злих духів і злих людей.

— Але ж князь Володимир Хреститель давно поруйнував поганські капища. Димом пустив.

— А се не згоріло, бачиш. Його береже діва Життя. А коли вона згине — згине життя на сій землі.

Волхвиня пружно переходила виталище.

Хода її була величною й гордою. Вона принесла князеві кухоль з якимось напоєм. Всеволод лячно відсахнувся.

— Се не обман?

Волхвиня мовчки взяла в руки кухоль, відпила кілька ковтків.

— Ви ідіть, — махнула рукою Живка до інших, — князь залишиться тут до ранку.

Якимось пахучим мастилом вона змазувала Всеволоду скроні. Підносила до його обличчя мису з водою, шепотіла щось, на когось мах ала рукою, ніби проганяючи його.

— Князю, — сказала перегодя, — хворість твоя мине до ранку, коли послухаєш моєї ради.

Всеволод, що сидів перед нею на ослінчику, розплющив здивовано очі.

— Ідеш на брата свого кревного. Не йди! Замирись. Проллєш рідну кров. Помреш у страшних муках. Замиришся — будеш володарем собі і людям.

— Не можу вже відступити, жоно.

— А ти перемож себе. Будь мудрим.

— Сіє важко.

— Мудрість завжди тяжка, князю. Потребує відваги.

— Не можу…

— Помреш у жахних муках совісті. До життя не повернешся. Ніхто із мертвих не вертає до життя. Так говорить мені Жива. Відпий іще цього зілля — і ти прозрієш. Осліпла твоя душа, князю, від жадання слави осліпла. У злобі й сліпоті муж губить силу свою, Візьми добро у серце своє! Надбаєш спокій і силу…

Всеволод мовчав.

Живка поклала на його очі свою вузьку гарячу долоню. Щось шепотіла знову, кропила голубиним крильцем водою із миси.

— Відпий іще роси Ярилової. Очисти душу свою від нечестивих помислів… Пощо твій бог єдиний не навчив тебе покори? Маєш слухати старшого брата свого, яко вітця свого. І мої старі боги тому учать. Але… не слухають нині волостелини мудрого слова. Лиш себе чують, свою заздрість і гординю возносять над усе… Одягли свого бога у золоті шати і в непогрішимість — і самі себе уподобляють йому! Загубили страх перед гріхом! Загубили добро в душах!

Живка замовкла. Всеволодове тіло бралося бурими плямами. Чоло вкрилось гарячими краплинами. Князь відчув якусь полегкість у собі.

— Хто єси, жоно? — пильно вдивлявся в її бліде, збуджене лице, в блискучі світлі очі.

— Пощо тобі знати мене? Ніхто мене не знає. І я себе не знаю.

— Ти себе знаєш. Бачу, що знаєш. Але не хощеш відкритись.

Живка зітхнула.

— Хоч і знаю — а що тобі? Всі ми — як летючі іскри в світах: спалахнули й гаснемо. Нічого не лишається опісля. Тільки попіл. І слава серед людей про діяння наші, про добро…

Всеволод похилив голову на груди. Багато мудрих книг прочитав на своєму житті, а такого не стрічав там. Там возноситься не добро, не правда — а війни, загарбання, поневолення багатьох народів, полон іних земель. Ото й слава володарів світу від того. Більше убив, більше награбував золота, більше крові людської пролив — і слава йому більша воздавалася в віках. За добро, за правду ще жоден володар світу не уславився… Він се знає твердо. Але слава та — не серед людей. У книгах…