Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 78

Але після того, як Нерадець залишив Гайку в Києві, почало творитися щось неймовірне. Стала вона раптом суворою, недосяжною. Говорила з ним, не дивлячись йому в очі.

— Їдь додому, Нерадцю. Не товчися у дворі. Бачиш, челядь стежить за тобою з усіх шпарин. А я… чекатиму боярина.

Одерев'яніло його серце. Вона… чекатиме Вишатича? Увечері увірвався до покою. Дорогою відштовхнув Кильку, що вискочила з-за дверей. Упав на коліна:

— Не жени мене, Гайко.

— Так треба, Нерадцю. Встань.

— Тоді разом. Тікаймо разом! Пощо сидиш у сій клітці золотій?

— Мені й з тобою… клітка. Чи не все одно?

— Зі мною?!

Нерадець підхопився на ноги. Несподівано підбіг до Гайки, підхопив на руки і вибіг з нею із палат. Кинув на віз, зверху прикрив шкурами.

Лише далеко від Києва відкрив її. Сани легко ковзали з пагорба на пагорб. Над головою стояло яскраво-біле зимове небо. І біла снігова дорога здавалася такою ж чистою й ясною, як і небесне поле…

Нерадець нахилився до Гайки.

— Будемо жити в тій хижі.

Гайка мовчала.

— А хочеш — у твоїй хаті поселимось. Або поїдемо на край світу. Як скажеш.

— А де він, той край, Нерадцю? — зітхнула Гайка. Дивилася на Нерадця з відчуженням. А він посміхався упевнено. Все робив упевнено… Ая! Красень парубок, силища із тіла так і пре…

Своїм болем лиш, своїми жаданнями переймається. А чи заглянув у її душу?.. І не загляне!.. Скрутить у ріг… Це поки що… Доки вона бояриня — йому хочеться перемоги над нею… Ну що ж, втішився перемогою… І досить. Не пустить його в свою душу. Не збагне її — лиш потопче усе святе…

Дорогою Гайка занедужала. Пашіло тіло жаром, груди рвав кашель. Впадала в гарячу непритому, трусилась у пітній зимниці.

Інколи вона розкліплювала важкі повіки, з-під вій дивилася у сутінь хижі. Нерадець привіз до неї матір.

Ніга Коротка два дні просиділа над Гайкою. Одпоювала травами, розтирала спину й груди. На прощання сказала сину:

— Одвези у Претичеву хату. Та спочатку поїдь натопи…

Гайка більше не повернулась до Києва. Один раз, повесні, поїхала забрати свою одіж та в монастир, казала, заглянула.

Але й Нерадця не пускала до свого двору. Жила черницею. Люди рідко бачили її. Чудне оповідали. То ніби перекидається вона голубкою й сидить на стрісі, воркуючи; то обернеться зегзицею й літає над садами, кує-віщує долю свою; то лебідь-птицею до білих хмар піднімається й свариться із Перуном-громом або про щось умовляє його. А найбільше, казали, бродить самотиною лісами й лугами, зілля-трави збирає. Відьомствує…

Сохнув, мучився Нерадець, злостився. Коней до крові збивав, у домі спокою не було від нього. Аж доки мати не спровадила його до князя в дружин у.

Не спиться Нерадцю сеї теплої літньої ночі. Над ним видзвонює цупким листом дуб-віковик. У змучену душу заглядають зорі… Давно вже веселки надій не бавили його серце.