Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 82

Але Нерадець німо стояв над Пореєм. Той ошаліло водив вибалушеними очима. З кутиків уст на бороду вибивалася рожева піна…

— Ти Порей? Порей? — Впізнавав і не впізнавав Нерадець свого батька. — Кажи! — усе кричало в ньому. Бо впізнав-таки отця свого довгожданого…

Порей спинив на ньому затуманений погляд. Якась тінь майнула в його скаламучених зіницях. Уста затремтіли.

— Будь вони прокляті, князі…

В очах Нерадця стояла чорна гарячінь…

Порей якось тихо випростався й дивився у небо своїми світлими очима, у яких застиг відчай, чи подив, чи біль…

Нерадець узяв його в оберемок, поніс угору, до Живця. Навстріч йому вийшла висока волхвиня. Він поклав Порея їй до ніг.

— Вітець мій. Рятуй.

Живка суворо поглянула Нерадцю у вічі. Щось прочитала в них. Нахилилась над Пореєм. Розірвала поли сірої вотоли, висмикнула сорочку з-за пояса, повернула Порея спиною до себе.

— Маєш тверду руку, воїне. Б'єш без промаху.

І пішла.

Рясний холодний піт покрив спину Нерадцю. Аж до кісток пробивався той холод. Перед очима пливли червонясто-чорні кола. Все пішло обертом. Все полетіло в гарячу каламуть…

Він опам'ятався від того, що його боляче торгали за ніс, за щоки, за вуха. Опам'ятавшись, упізнав білу волхвиню.

— Князь тебе кличе, іди.

Нерадець піднявся з землі. Боявся глянути в той бік, де лежав захололий Порей.

Всеволод сидів у капищі на ложі, під стіною. На ній уже згасли вогники свічок у прозорих пелюстках дзвіночків-підсвічників. Усе тут було не так, як уночі.

Стіни капища були зроблені із тонких пластин рожевого мармуру, які вдень просвічувались від сонця, а вночі — від вогнів свічок.

Князь Всеволод зустрів Нерадця повеселілим голосом.

— Прийми дяку від мене, муже зичливий. Жалую тебе мечем злоченим і щитом. Порятував мене від смерті.

Нерадець байдуже слухав ті слова й мовчав. Всеволод здивовано звів брови докупи.

— Прийдемо назад — пожалую землею. Дві веретеї землі на душу виділю.

Нерадець щось хотів сказати, але не зміг. Всеволод стурбовано огледівся.

— Піду до брата Ізяслава нині, замирюсь із ним, — сказав ніби сам до себе. — Коли побуваєш у руках смерті, по-іншому поціновуєш жпгтя. Що_є найціннішим у людини? Життя в честі, чуєш, Нерадецю?

Нерадець упав перед ним на коліна. Заридав. Припадав чолом до землі. Що міг сказати він, котрий упав у безнадію, вознесеному надіями? Чи міг виказати у словах біль свій, і образу і свій розпач? Чи зможе знайти честь для себе і прощення від матері й від людей?

Знав одне: віднині все його життя, усі сподівання пов'язані із князем.

Янь Вишатич був уже в тих літах, коли приходить усвідомлення неповоротності життя, і тому уже не гнався за часом. Гонись не гонись, а молодих літ не повернеш. Нічого-бо не повертається із минулого. Усвідомив, що уже вступив у старість, зберігши в душі усі печалі та нездійснені забаганки. А найперше — жаль, що нічим не доскочив слави пращурів свого роду і що без честі завершує давній родовід. Без честі й без слави, з одним багатством. Але тепер вони не вдовольняло його душі. Відомо, що смак хліба знає лише бідняк. Багатич же приймає його як буденщину. Пиха можного жадає вивищення не над чорним смердом — за нього він вищий вїд народження, а над рівним собі. Тепер Янь збагнув, що такого вивищення не домігся. Всі роки ніби воду у решеті носив — щось робив, кудись біг, а для себе — анічогісінько не лишилося для своєї душі.