Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 79

Одного тепер жадав: добитися честі у князів, щоб піднятися над Гайкою… над боярином Вишатичем… Щоб її завоювати собі або відомстити.

Чи задрімав, чи справді Мара нахилилась над ним.

Нерадець скочив на ноги. Ні, це не приснилося. Перед ним стояла висока жінка у білому. Простягала до нього руку:

— Ходімо.

Якось дивно зблиснули в пітьмі її світлі очі.

Нерадець не рушив.

— Не бійся. Тут є капище. Перебудеш ніч. Вранці виведу тебе на дорогу.

— Я не заблукав, — отетеріло відсахнувся Нерадець від Мари. — Я на чатах.

— На чатах? — Мара нахилила до нього голову. Він скоріше відчув, — по голосу відчув, — що ця жінка уже немолода. — Ти з Києва?.. Пощо прийшов?

— З дружиною князевою прийшов. — відступав назад Нерадець, Ніби чув свою вину перед нею.

— А-а… брат на брата знову пішов. Знаю сіє.

— Звідки знаєш?

— Богиня Жива мені давно сказала: так буде. Я служу їй. Отам, на горбі, капище її — Живець.

— Ти волхвиня?

— Може, не знаю. Я служу богині Живі, і мене тому називають Живкою. І ще називають зеленицею. Я помагаю людям зелом — травами від недуги…

— А тут чого вночі ходиш?

— Під сим дубом опівночі папороть цвіте. Завтра Купала.

— Слухай, відьмо…

— Я не відьма, — обурилась жінка.

— Все одно! Слухай… Наш князь Всеволод занедужав. 3 лиця спав. Сили його покинули… Поможи йому, — чомусь шепотів, ніби серед сих зір і серед сеї ночі його хтось міг чути.

— Важко це…

— Він тобі щедро віддячить.

— Хтозна. А може, прокляне мене…

— Поможи!

— Поможу.

Нерадець радо спохопився:

— Він на все згодиться!

— Тоді ходімо, — посміхнувшись, сказала Живка. Рушила вперед. Нерадедь за нею. З подивом бачив, що для сеї жінки не було пітьми — ішла, обминаючи стовбури дерев, навіть не торкаючись віт, розпростертих над землею. Ніби пливла.

Біля табору спинилась. Посередині жаріли ще незгаслі попелища. Подекуди видніли вози з прив'язаними до них кіньми.

— Де ж твій князь?

— Там, біля коней…

— Веди його сюди.

Нерадець підійшов до князевих гридей. Розштовхав дрімаючих. Повідав про знахарицю. Воєвода гридей Творимир невдоволено бурчав. Серед ночі він хоче будити князя!

— Я не сплю, — почувся голос Всеволода. — Я піду, воєводо. Погано мені. Може, до ранку і не дотягну. Пече мене всього зсередини… Поможіть піднятися!

Творимир і Нерадець підставили князю свої плечі…

Попереду йшла висока жінка в білому. Вона відштовхнула двох гридей, що запалили смолоскипи й хотіли освітлювати дорогу.

— Не світіть. Я бачу, куди йти.

Живець стояв на невисокому рідколісому пагорбі. Він світився зсередини якимось спокійним, м'яким світлом, ніби стіни його були зроблені з тонкого шовку.

— Що се? — не втримався воєвода Творимир.

— Се і є капище Живи, діви весни й життя. Ведіть князя всередину.

Перед ними відхилились двері. Переступили з острахом через поріг. Кожному раптом здалося, що він потрапив у сон чи в казку. Вгорі, з високої стелі, на довгих, прозорих, як крижини, кручених вервечках звисали прозоропелюсткові дзвіночки. У кожній квітці, повернутій догори, горіла маленька воскова свічечка. А посередині капища росла береза. Не відразу прийшлі помітили на ній ластівчине гніздо.