Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 74

— Іларіоне, се ти? — вразився Всеволод.

Никон-Іларіон промовчав. Ясними очима глянув на низькочолого нащадка давнього свого повелителя і авдонома Русі — Ярослава Мудрого. Ні великим тілом, ні слабким духом, ані тихим голосом не нагадував Всеволод свого вітця — свейська кров матері його Інгігерди вихолодила його серце й тіло.

— Але ж отець наш сам розділив руську землю межи нами.

— Розділив, аби кожен був ситий і не зазіхав на брата від голодних заздрощів. Але стольний Київ — над усіма землями голова, усім городам руським — матір. І в ньому сидіти старшому від коліна Ярославового, — гаряче світив ясністю очей Іларіон-Никон.

— Пощо старшому, Іларіоне? Пощо не мудрішому? — спохопився і Володимир.

Всеволод задоволено хитнув головою. Так-так, чому не розумнішому має належати старшинство у землі руській? Ось він, Всеволод, благословенний і улюблений син отця Ярослава, — за осмомисліє шанований. Не виїздив у чужі сторони, дома сидячи вивчив п'ять чужих мов, і в книгах мудрих кохається, і світу багато йому відкривається. Хіба не він достойний тримати правило державця у Руській землі? Хіба не він здатний підтримувати той світильник знань, який запалив іще дід його Володимир Хреститель? Ось нині він, Всеволод, «Руську правду» Ярослава переглянув. Велів нові статті в неї вписати, за якими живе народ руський. І сим буде прославлено ім'я його… Ізяслав же до книг байдужий. Хоча й хизується ученістю. І воїн — нікудишній. Завжди чужинцями себе підпирає. Чому ж йому має належати старшинство у землі Руській?

— А тому, щоб не було згубної коромоли межи князями. Старший — богом призначений. Який він не є — він яко отець меншим. І шанувати його як вітця рідного належить. А мудрим себе кожен вважає. Хто мудріший — одному богу потім стає відомо. Найбільша ж мудрість — не переступати закону і свято берегти заповіді.

Всеволод усміхнувся, очима показав на мармуровий столик.

— А я маю благословення од візантійського царя і візантійської церкви. Сія шапка царська дісталася мені од великого Костянтина Мономаха — на царювання в Русі. І я не прогрішив перед богом і перед киянами, мене сюди віче покликало.

— Віче! — заблискав очима молодший чернець. — То греки митрополичі підмовили киян. То вони!

Всеволод смикнувся лицем, гнівно крикнув — Не віддам столу! На тім стою. Воля киян і є воля божа.

Іларіон-Никон погрозливо звів патерицю:

— Не мати тобі благословення від бога! І від нас… — Обоє потупали до порога.

Коли за ченцями зачинились двері, Всеволод знеможено упав у м'яке ліжко.

— Не треба було, батьку, з ними отак возносливо. З братією треба милостиво обходитись. Упишуть у пергамени твої слова — повік залишишся коромольником і рабіжником руської землі. Не одмиєшся!

— Розігнати б їхнє гніздо осине в тих печерах. Аби не творили люту стань супроти свого повелителя.

— Печерська обитель нікому не підвладна, отче. З нею потрібко тримати мир. Кого вона підтримує, за того і народ іде. Так було і при Святославі.