Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 73

— Треба б до тих степових поганців вислати попів-хрестителів. Вірою і хрестом хай угомонять язичників.

— Не приймуть, переб'ють.

— Чому ж? Хан Осень, бачиш, хрестився сам і челядь свою хрестив.

— Що з того? Християнином не став. Кочує у степах. Треба розіслати биричів по всіх землях, гукати на рать.

— Згода, — поспішив погодитись Володимир. Відчував, що батько ревниво ставиться до його порад, хоча в усіх справах Руської землі і покладається на нього. Всюди посилає свого старшого сина Володимира, який державить іменем свого батька міцно її упевнено.

Всеволод звівся на ноги, підійшов до мармурового столика. Шапка Мономаха грала дивними променями смарагдів, рубінів, діамантів. Внизу оздоблена чорним соболем. Була ошатна й почесна. Немовби променилася силою і могуттю вселенської візантійської держави. Символ владності! Чи ж утримає він на собі важкість її влади? Чи, може, перехопить її син його — Володимир? Отакий впевнений, беручкий до всього, запальний…

Зиркнув спідлоба на Володимира. Той згасив ув очах захоплення від сіяння Мономахової шапки. Збагнув вітцеві сумніви. Шкода стало йому батька. І образливо на нього. Якщо вже не вірити рідному синові, то кому ж тоді вірити на цьому світі!..

Всеволод почовгав до ложниці.

Опасистий, важкотілий, розважливий у рухах найменший Ярославич страждав від того, що на його вік дісталося найменше батькової слави і честі. А своїм мечем він не умів їх добувати.

Всеволод підійшов до розчиненого вікна. І раптом у подиві відступив. До високого ґанку його терема наближалось двоє простоволосих босоногих ченців. У власяницях, з високими сучкуватими патерицями, з гордо піднесеними білобородими обличчями. Наближались до ґанку повагом, твердо, впевнено.

Так могли тримати себе лиш печерські ченці, незалежні від блазну світу і від сили будь-чиєї влади. Ченці княжих монастирів були іншими: ходили в добротних рясах, на ногах чоботи або ж постоли, постаті зігнуті, жебраючі, погляд очей запобігливий, уста ладні будь-якої миті восхваляти й возносити того, хто щедро дарує за славослів'я.

Печерці увійшли до княжої гридниці, де ще сидів молодий князь Володимир. Не вклонившись, стали перед Всеволодом, пильно дивились в очі. Всеволод очікувально вивчав їх поглядом, дивувався їх схожості, Однакові власяниці, білі бороди, біле волосся до пліч. Тільки один був вищий, очі мав великі, дитинно-голубі, другий — з виду древніший, очі сиві, потойбічні, з обвислими мішечками під ними.

— До тебе, князю, святі отці печерські, — сказав Володимир і підійшов ближче до Всеволода. З подивом розглядав порепані, чорні ноги ченців.

— Іменем бога, князю Всеволо;де,

іменем твого вітця і всієї руської землі… — Ступив наперед древній старець. Сильний і низький голос був у нього — ані крихти старечої втоми чи знесиленості. — Просимо тебе, Ярославичу: візьми

дружину свою, і піди до брата свого старійшого Ізяслава, і сотвори мир. І хай Ізяслав по закону сяде на отчині й дідівщині своїй. Яко заповідав сіє батько ваш — Ярослав. А я, раб божий Никон, сію заповідь мого повелителя й мудрого державця дав обітницю богові і покійному Ярославу чадам його нагадувати денно й нощно. Законом треба міцнити землю руську і виводити коромолу межи братами-князями.