Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 72

Всеволод Ярославич зачинявся у своїй ложниці з книгами. Грецькими й латинськими, сарацинськими, агліцькими, фразькими. Серед них відпочивала його втомлена душа.

Справи ж князівські не клеїлись. Навесні утік з-під його руки старший син Святослава — Олег. Побіг у Тьмуторокань. Хтось у новгородській землі убив другого Святославича — Гліба. Тінь убивці упала на нього. А старший син суперника Ізяслава — Святополк — сів у Новгород.

Новгород… Звідти, — здавна так повелося, — князі сідали на київський стіл.

Із степів зароських прийшла звістка від хрещеного хана Осеня: заворушились половецькі вежі, половці збираються на Русь… І в цей час із Польщі рушив з лядськими ратями і волинськими дружинами менших князів сам Ізяслав. Рушив на Всеволода.

Всеволод метався в розпачі по світлицях терема. Шукав собі відради чи забуття. Але їх не було. Не чув за собою моці, аби втриматись у стольному Києві. Не було і сили, котра могла б його підперти.

Візантія? Ромейськї імператори? Там колотнеча й м'ятежі вельмож, нашестя турків-сельджуків, бунти в провінціях, безкінечна заміна імператорів на троні… Малопольські князі — на боці родича свого Ізяслава й Гертруди. Німецький імператор Генріх Четвертий по-вержений папою Григорієм і відлучений від церкви; папа Григорій Сьомий бореться з антипапою Климентом Третім. Англійський король Гарольд, сват Всеволодів, розбитий Вільгельмом і його норманнами при Гастінгсі, втратив свої володіння на Британських островах. Одно тільки й лишилося від нього: дочка Гіта, невістка Всеволода, жона старшого сина його — Володимира…

Світ довкола колотився й стікав кров'ю. І в тому світі Всеволод Ярославич був самотнім.

А з-за Росі, з степів, піднімається, невблаганна навала половецьких веж. Що має робити? Куди бігти? Від кого перше захищати отчину свою — від Ізяслава чи від половців?

Кинув погляд на маленький столик під іконами. Кручена ніжка, внизу розпластана чотирма виноградними листками. Зверху — кругле, з білого мармуру коло. Подарунок ромейців. На цьому столику лежить царська шапка колишнього імператора Візантії Костянтина Мономаха. Казали йому: «Сія шапка тобі принесе царську владу». Ось… Він — київський князь… Шапка Мономахова дала йому вищу владу в руській землі. Але яка тяжка вона!..

Розчинив двері у сінці, гукнув отрока. Бистроокий білявий хлопчина виріс у дверях.

— Клич мого сина, князя Володимира.

Отрок нечутно зник за дверима.

Всеволод розмислював:

Володимира пошле у степ. А сам з дружиною піде супроти Ізяслава.

Кароокий чорновусий кремезняк кресонув гарячим поглядом по обличчю батька-князя. Враз приязна посмішка зникла з його лиця.

— Половці?

Всеволод ствердно хитнув головою.

— Дозволь, отець, раду тобі подати. — В темно-медових зіницях молодого князя закипала гарячінь. Всеволод стиснув уста. Син його жадає повчати отця? Чи не рано? Але не сказав нічого. Володимир уже без запалу в словах мляво промовив: