Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 75

— Обійдемося без тих нечистих ченців. За нами — митрополит Іоанн. За нами — княжі монастирі. А нині — клич свою дружину. Підеш на роське пограниччя. Затримаєш вежі половецькі. Я ж стану супроти Ізяслава. Якщо бог поможе — утримаємо кермо отчої землі.

Всеволод схопився, підбіг до мармурового столика.

— Коли ж загину я — візьми собі сію шапку Мономаха. Бережи, яко зіницю ока. Се нам від бога знак. Не ми — нащадки наші створять вселенське царство на Русі. Візантія скоро загине — Русь перейме славу її і могуть… А тепер — скачи по градах і оселищах. Нині рать велика нам потрібна. Рать!..

Через день молодий князь Володимир Всеволодович з невеликою дружиною, метельниками, тіунами, биричами і дворовими отроками виїхав за Золоті ворота Києва. Коло Либеді повернули на полудень і добре наїждженою дорогою помчали на південь. Зелені діброви й густі гайки вабили до себе. Але верхівці не завертали на узбіччя, доки не притомились коні. Стали на перепочинок, коли сонце кинуло довгі тіні убік і коли особлива м'якість і духмяний трунок вдарили в груди.

Весняне надвечір'я наганяло терпкі тривожні жадання. Проте Володимир волі собі не давав, не розм'якав.

Один по одному зі стану від'їжджали княжі биричі й тіуни й зникали в зелених тінях по вузьких дорогах, що бігли до невеличких і великих сіл. Там княжі мужі будуть відбирати найсильніших, найкращих поселян для раті князівської…

Коли у вечірньому небі розпустила свої пурпурово-золотисті кучері Вечірня Зоря, дружина Володимира вступила у княжий град Васильків. На прозорому небі вирізьблювався золоторогий місяць. А вузькими вулицями Василькова уже пливли густі сутіні. Із дворів несло свіжим кізяком, парким молоком, запашним духом свіжоспечених ковриг і медом. Лінькувато перегавкувались пси. 3-за огорож чулося мукання корів, коротке сите мекання овець, кувікання кабанців. Лише довкола княжого терема стояла гнітюча тиша. Високий дерев'яний дім із двома вежицями на краях даху тонув у пітьмі за високою огорожею й ворітьми.

Володимир наказав ударити в било.

— Пощо князя тримаєш довго перед ворітьми? — суворо спитав Володимир у сторожа. Мовчазний сторож княжого терема зігнувся в шанобі.

— Не відаю тебе, князю, в облич. Не бачив ніколи, я тут недавнечко. До цього тут осподарив гридь Порей.

— А де він нині? — Суворість у голосі Володимира зникала.

— Збіг. Із князем Ізяславом до ляхів побіг. Але я ось зараз… Я зараз… Буде вечеря! — і подався до комор.

— Біжи, біжи! Та не забудь дівиць покликати! Князя молодого потішити… Гей, чуєш? Та й нас! Не забудь!.. — гукали йому дружинники навздогін.

Володимир задоволено осміхався в кучеряву бороду, знають же, чортячі душі, що їхній князь давно поститься. Княгиня Гіта восьмого сина готується йому подарувати…

На подвір'і уже палахкотіло вогнище. Скоро на ньому смалився кабанець, якого хтось із дружинників прихопив у сусідньому дворі. Іскри з тріскотінням розлітались доокруж, пожвавлювали обличчя, підбадьорювали гомін.