Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 70

В'їхали у безмовне місто. Навколо — безлюдь. Лише тоді упевнились: жителі покинули ці землі.

Уже поминули земляний вал, як звідкись на дорозі з'явилась зігнута до землі, чорна, яко рілля, стариця. Маслаки висохлих ніг із розчепіреними пальцями тупали обережно, непевно. Жилаві, у синіх вузлах руки спирались на сучкуватий кий. Обличчя не було видно. Недуги так зігнули стару жінку, що вона лише спідлоба могла дивитись на комонників.

Стариця відірвала ціпок від землі, помахала до них. Обоє з острахом під'їхали ближче.

— Немає людей тута. Пішли! — зашамкотіла стара.

— А ти що ж лишилась, мати?

— Стережу могили пращурів, — сказала, — землю свою стережу…

Щоки її зморщеного лиця тремтіли, як драглі.

— Пощо люди пішли звідси?

— Чорний Степ… котиться ізнову… Чорна смерть… Усім смерть… Охо-хо… — притулилась скронею до кия. — Хай вразить ворогів наших наш захисник Перун… Хай уб'є їх гнівом своїм…

— Пощо ж не пішла зі своїм родом?

— Охо… пращури мене давно, бач, кличуть… в отсих могилах вони… І я мушу лягти з ними…

— А далеко нині до тиверських оселищ?

— Далеко. До гирла Дунаю пішли. Далеко…

Обоє тихо рушили назад. Стариця припала щокою до сучкуватого кия і довго дивилась услід комонникам. Вони немовби танули за могилами в мареві гарячого дня.

Як усі жінки усіх племен на світі, Радка передусім клопоталася, чим їй нагодувати мужів. Назбирала сухого патиччя, кураю, бур'янів. Кресалом викресала іскру, добула вогонь. Далі вполювала луком і стрілами, які були прив'язані до сідла її коня, кілька перепілок. На вертелі запікала їх над вогнем. Пахкий дух дичини зустрів вершників, коли вони повернулись назад.

— Ліпа жона у тебе, Добрине. З голоду ніде не дасть загинути.

Добрин щасливо осміхнувся.

— Тому чекав п'ять літ.

— Це я чекала, — зашарілась чорнокоса дулібка.

— А вода тут є? — Дядько Власт вдав, що нічого не помітив.

— Он там, з-під куща берези, джерельце б'є! — проказала Радка й першою подерлась на прямовисся. Добрин метнувся за нею. Але не прямо, а взяв навкосяк, щоб не зірватись з кручі.

Проте Власт вихопився з упаді першим. Звідти почувся його насторожений оклик:

— Тихо!

Добрин завмер.

— Що там? — не витримала Радка.

— Комонники…

— Скільки?

— Не видати. Увесь овид закрили…

— То чорна смерть до стариці іде… — згадав Добрин.

— І до нас… — додає Власт.

— А коні? — раптом скрикнула Радка.

— Які?

— Наші коні! Де вони?

Похапливо сідлали коней. Радка зачепилась за якусь гілляку, упала. Підхопившись, зойкнула. Гострий біль пронизав їй ногу і віддався в усьому тілі. Стати на ногу не могла. Вискочити в сідло — не могла.

Добрин підняв її, всадив у сідло.

— Добринчику… я тут… залишусь…

— Кріпись, доню. В біді словени і коня не лишають, не те що людину. Якось буде… — розтривожено бурмотів Власт… Як же воно буде?..

Радка закусила губу. Кожен порух її віддавався в тілі гострим болем. Чорнів білий світ в очах.

Помчали. Все частіше стискували боки огирів коліньми й кололи острогами. Коні вирланили очиська, розпускали довгі хвости й пружинисто відскакували од землі, немовби вона сама підкидала їх угору.