Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 27

Закон — це головна сила, котра має придавити свавілля буйних Рюриковичів і змусити їх хилити свої бентежні голови перед Владою, освяченою божим Словом. Закон! Сія сила, гадав ігумен, має утвердити єдиновладдя, якого досягли ще Володимир Хреститель і Ярослав Мудрий з поміччю церкви. Тепер розсипалося оте єдиновладдя. Князь Ярослав Мудрий перед смертю немудро вчинив, розділивши Руську землю межи трьома своїми синами — Ізяславом, Святославом і Всеволодом. Тепер почалась распря межи ними. Заводієм у ній став волостель Чернігово-Сіверської землі, оцей лукавець Святослав, що зараз слухняно й винувато стояв у келії ігумена.

— Іще в Чернігові чув про силу твого слова, отче. Єси світочем у землі руській. — Святослав лестився…

— Але ж… пощо хотів мене заточити? — Ясно і спокійно поглянув Феодосій у князеві очі. Та ясність не дала змоги Святославу злукавити.

— Грішен єсмь, отче. Прости!

— Бог простить.

— Щиро тобі кажу: не хотів ти визнавати мене київським великим князем. Велиш в єктенії і зараз називати київським князем Ізяслава, — ображено сповідувався новий київський володар.

— Правду тобі сказали твої вивідники, — спокійно мовив Феодосій. — Бо ти супроти закону пішов і неправдою сів на отчий стіл. Великий-бо гріх єсть переступити заповідь отця і закон держави! — суворо підняв угору вказівний палець.

— Грішен єсмь. Прости! Не май гніву на мене. Брат Ізяслав хоч і старійший, але безвільний єсть. Оточив себе іновірцями та купчинами, народ руський дав їм холопити.

— Знаю. Ізяслав у вірі не був стійкий. Але то вже наш клопіт. Князеві личить бути віротерпимим. Отець його Ярослав наставив у Новіграді Луку Жидяту єпископом! Він сподобився мудрому князю силою своєї віри. Жидяту вихрестив ще великий Іларіон. І був він істинним християнином, яко і апостол Павло та іниї апостоли.

— Лука Жидята був щирим, а брат мій — сам кажеш — хисткий у вірі.

— Але хіба через тую нестійкість ти забрав у нього отчий стіл? Хіба ти через це загріб його злото й перетяг у свої комори?

— Грішен, отче.

— Якщо чуєш гріх, верни братові київський стіл. По закону руському.

Святослав зітхнув. Поглядом щось видивлявся в золотистому верху соболиної шапки, котру м'яв у руках.

— Не за тим стіл відібрав у брата, аби йому повернуть. Сьому не бути, — твердо мовив. — Але без твоєї підтримки, велемудрий отче, мені довго не всидіти у Києві. Інші князі зіпхнуть, знову почнуться коромоли межи нами… Підіпри мене своїм словом. Утверди в законі божому. — Святослав огледів келію. — Тісно у вас уже стало. Треба ставити нові храми і нові келії. Подарую обителі отсю гору, що біля урвища. Ставте з братією нову церкву. І грошей дам.

Феодосій зітхнув. Хитрець же сей Святослав. Знає, чим підлеститись до ігумена.

— За дарунок обителі — дяка тобі…

— Феодосій трохи подумав і доказав: — І слава… Але не забувай: на чужому місці сидиш. Руйнуєш силу, якою тримається могуть землі, — закон.

Феодосій втомився від тих повчань і умовлянь. Твердолобий і впертий цей Ярославич, а до влади жадібний. Не віддасть її добром.