Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 26

Раїса Петрівна Іванченко

— Благе твоє хотіння, чадо, і помисл благодатний. Але чи зважив свої сили? Чи стачить наснаги блюсти суворі закони нашого буття? Чи не покличуть тебе назад багатство і слава суєтного світу? Подумай спочатку. Іди до вітця Никона, пресвітера. Будеш послушником.

Монастирський привратник уже нісся назустріч ігумену, б'ючи на бігу поклони.

— Владико! Князь Святослав перед ворітьми давно стоїть. Але ти велів непускати його до обителі. Я і не одчинив воріт.

Ігумен велично спинився. Випростав спину, заніс вперед свою сучкувату патерицю.

— Велю тепер одчиняти.

Перед ворітьми, які поспіхом одчинив чернець, стояв князь Святослав зі своїм почтом.

— Повелів мені прибути, владико, а сам не пускаєш до обителі. — В князевім голосі гучить обида.

— Се бо вельми ся радую, — одказав Феодосій, — брат мій мого слова дотримував! — гордо поглянув на князя. — Тепер — іди.

Князь Святослав Ярославріч, другий син Ярослава Мудрого, був уже в літах. Приземкуватий, сивовусий, із сивим же, прямим волоссям, підрізаним під круг. Округле, обтяжливе черевце робило його ще приземкуватішим і схожим на пукатого жука. Невпевнено зробив крок навстріч високій поставі ігумена, чорний клобук якого робив його вищим.

— Отче! — Князь Святослав ще раз непевно ступив до Феодосія. — Боявся, що не пустиш мене в обитель свою.

— І не пустив би, аби не печаль моя і не біль мій за прогрішення твої зело великі, князю…

Святослав розгубився. Оглянувся на своїх бояр, ніби шукав у них підтримки. Наслав і собі разом з усіма воззрився на тих, у кого князь Святослав шукав собі підмоги. Тої ж миті хлопець впізнав серед них воєводу Яня. Він єдиний на оте безпорадне озирання Святослава ступив йому навстріч й уважисто поклав руку на руків'я меча. От і заховався за мурами обителі від мирської суєти і бід!..

Єремія збагнув переполошеного Наслава. Нагнувся до нього:

— Не бійся, отець Феодосій нас не видасть.

— Істину мовлю тобі, отче, — осміліло тим часом підступав Святослав до ігумена, — коли б мені возвістили, що отець мій возстав із мертвих, не бих ся тако радувати, яко твоїй зичливій волі покликати мене сюди.

— Що гнів наш супроти влади державної? — Феодосій, проте, голови не схиляв. — Сія влада — вища за все. За неї маю богові молитися. Ходімо, князю.

Лице ігумена було суворим і непроникним. Погляд заглиблений у якусь тривогу, що зібгала довкола очей суху воскову шкіру обличчя.

У свої глибокі літа отець Феодосій хоч і поник силою, тілом залишався таким же могутом, яким прославився серед печерських жителів. Колись йому нічого не варто було вночі, коли вся братія засинала, перетерти на жорнах усе зерно для випікання хлібів, яке мали перемелювати порівну усі ченці. Міг піднятися на світанні раніше за всіх і порубати дрова, що заготовлялись для рубання на кілька днів. Не ворухнувшись, міг сидіти на землі, біля печери, з оголеною спиною, в яку впивалися мухи, ґедзі, комарі, й прясти вовну, щоб з неї зіткати одяганку для всієї братії. Вельми терплячий і впертий у праці був сей отець Феодосій, як і несамовитий у своїх молитвах. З такою ж упертістю тепер він став на захист непохитності київського княжого столу і закону державного.