Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 24

Отак і з'явилися обоє на печерських кручах під стольним градом Києвом.

Стояла глибока осінь. Вітер гнав важкі череди обвислих сірих хмар над кручами правого берега Дніпра. Сердито. бурунились сиві каламутні хвилі Великої Ріки, аж пінилась вона й крутила у чорних вирвах шалені кола, поглинаючи все, що, траплялось, падало з берега на воду. З прибережних дібров і лісів хмарою підіймалось жухле сухе листя, уже прибите памороззю перших холодів. Оголились дерев'яні стіни Печорської обителі. Чорними сліпими норами позирали до неба вузькі влази до чернечих печер схимників, які тепер опустіли. Чорнориза братія перебралась за мури, в келії. Над усією монастирською горою кружляли зграї крикливого вороння. Віщували морози, сніги, вітровії.

Двох приблуклих жебраків до обителі не пустили. Воротар-мніх оповів про наказ отця ігумена — нікого з мирян не впускати у двір монастиря. Дальнім прочанам відводився невеличкий дім замонастирською стіною. Там можна було перебути ніч, зігрітись біля печі, посьорбати пісного капусняку або сочевичної юшки, яку сам Ісус Христос залюбки сьорбав. І лише до заутрені та на вечірню молитву можна потрапити до монастирського храму.

Єремія ходив набурмосений і пригнічений. Карався думкою, чи й прийме його назад отець ігумен Феодосій і яку спокуту призначить йому за ослух.

Загортаючись у драну чернечу рясу, аби сховати своє грішне тіло від студеного вітру, воротар-мніх співчутливо тупцював біля сих двох приблуд. Тупцював на місці зчорнілими, порепаними підошвами, не знав, чим зарадити їм. Скільки нині голодних і обідраних бродить дорогами від града до града, від села до села!.. Холопи, ізгої, рядовичі, закладники, розорені князівськими продажами, вірами, боярськими правежами і потягами…

Люди, вигнані зі своїх оселищ половецькими набігами… І всякий іний розорений худорідний люд…

Раптом чернець-воротар щось пригадав. Висунув голову із старої брудної хусти, якою була обмотана шия, дихнув гнилизною зубів в обличчя Єремії:

— Або ось що, узавтра князь Святослав приїде до обителі. Буде миритися з отцем Феодосієм. Наш ігумен не хоще визнати старійшинство у Києві чернігівського князя. О! Ігумен упертий. Каже: попустиш гріх сей одному — інші князі почнуть один одного зі столів спихати й чубитись. Від того землі горе й розор.

— Правда сіє, брате… — хитнув дірявою скуфейкою Єремія.

Воротар зрадів, що знайшов розуміючого бесідника, ожив.

— Каже: старійший князь має тримати в узді менших князів. Коби менші слухали старійшого. Як сіє водиться серед братії нашої. Ніхто не може ослухатись ані ігумена, ані пресвітера.

Прокинулись на зорі. У задушному виталищі прихожанського дому повно людей. Спали всі покотом, на розстеленій по долівці соломі. Спали одягнені й взуті, щільно притиснувшись один до одного спинами. Густе, в'язке повітря пахло крутим потом, онучами, сирицею, овиною. Від печі-мазанки, з-під заслінки, тягло сизим чадом — закинуті в піч звечора дрова не горіли, сичали й обвуглювались. Крізь шибку невеличкого віконечка продирались зшерхлі зорі. Час до заутрені. Прочани заворушились, заохкали, зашепотіли молитви. У кожного на серці було якесь горе.