Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 169

Святополк рушив до хороводниць. Вони заверещали, застрибали вусебіч.

— Бери мене, князю. Хочу бути твоєю княгинею, — підійшла до Святополка дівчина-«царівна».

Великотіла, високогруда, вона злегка штовхнула боком сухого, вузькогрудого князя, що той аж захитався.

— Народжу тобі іще міцних синів… Візьми мене!

Враз між ними опинився боярин Поток.

— Ану відчепись од князя! Хе! Княги-и-ня! Синів має без твого старання.

— Князю… До Києва треба їхати, — підійшов до Святополка і Нестор, узяв його за руки. — Втратиш стіл дідівський.

Скімлило серце. Скільки перебачив тих князів, а такого ще не було межи ними. Пощо бог владу віддає в руки недолугих або криводушних? Може, задля того, аби мудрі цуралися владарювання, бо воно нищить і душу, і людинність, і мудрість?.. Коли б мудрі пнулися до влади, хто творив би скарб душі нетлінний? Хто остерігав би німий рід людський від суєтного оскоплення серця і розуму?

— А?.. О!.. — захоплено вигукував Святополк, п'яно випинаючи впалі груди, ніби їх розпирала нова його велич.

Боярин Чудин м'яко походжав по княжій гридниці й потирав долоні. Як все добре обернулося для них, київських можців. На столі київському опинився Святополк Ізяславич. Щоправда, боярам ледве вдалося перехопити його із рук лукавих печерських ченців. Запаморочили новому князеві голову. Такі дзвони влаштували йому в усіх київських храмах, що аж земля гуділа, такі піснеспіви велеречиві сотворили, що небо, здавалося, спустилося на землю послухати їх. Мужі значні, чорноризці й владики в золотих ризах, з корогвами, з хлібом-сіллю на вишиваних рушниках стрічали законного князя Святополка. Хай знає сіє Володимир Мономах і не рипається зі свого Чернігова. Руська земля стоїть за закон і вітцівські, заповіді. А вони, бояри старі, вже приголублять нового князя, пригріють біля себе. Стануть потрібними, незамінимими радцями і помічниками. І ченці печерські, хоч і ображені на бояр, нікуди не дінуться. Мусять стояти за закон. Отже, будуть і їх підпирати. А прийшов би сюди Мономах — гойдалися б київські бояри на осиках. Загули б їхні вольності. Тепер вони житимуть за спиною Святополка, як і за старого Всеволода.

Ось тільки половці. Найперше треба управитись з ними. Орда Тугоркана повністю обложила Торчеськ і Воїнь. До Києва прибули його посли. Жадають говорити з князем. Що хочуть — нових жон, золота, пасовищ?

Святополку потрібно піти з ними на угоду. Вдовольнити вимоги ненаситців. Звичайно, коли б у нього була сила, дав би їм по зубах. Але з новим князем із Турова прийшла невеличка дружина — всього сім сотень отроків. На орду з ними не підеш. А стара дружина князева — київська — не піде у Степ. Бо знає, що потім нова дружина буде домагатися у князя посадничих градів, тіунства, земель. І князь відбере у старої те благодатьство, яким обдаровував її старий Всеволод, і буде наділяти ним нову, туровську. На те вони не згодні. Сидітимуть дома, берегтимуть своє добро.

У дверях тихо постав воєвода Янь Вишатич. Слідом за ним просунувся його братець, череватець-кремезняк Путята. Чого б це?