Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 168

— Я Святополк. Пощо мовчиш? — дивиться на Нестора згори.

— Не бачив тебе ніколи, князю. Чим доведеш?

Святополк огледівся на присутніх. Раптом вимовив:

— А? О! Най мене Перун спалить!

— Князю, хіба ти, син Ізяслава, онук великого Ярослава, не хрещений хрестом, а поганським обичаям навчений? — Нестор осудливо дивився на Святополка.

— Високо сорока літає, дак дома не ночує! — розштовхуючи плечима мужиків, вийшов наперед дебелий чолов'яга у боярській чузі і чоботях. — Пощо говоришся, мніше? Бог гордих із неба спихає. Кажи князеві, яке діло маєш до нього, а повчати будеш інших.

Хтось штовхнув Нестора під лікоть. — Се ж таки Святополк, кажу тобі. А то — наш боярин.

Нестор упізнав голос свого приятеля.

— Коли князь, пощо з мужиками бальбається?

— А він не з мужиками… він з бабами. Га-га! — зареготали поруч.

Нестор міцно стиснув уста.

— Хай простить тебе бог… А діло таке, князю, — обізвався нарешті Нестор.

— Помер князь Всеволод. Значні люди Києва і обитель Печерська кличуть тебе на отчий стіл. Прийди, князю, боржій.

— Хто, хто кличе? — наставив долоню над вухом боярин Поток.

— Київські бояри й печерські ченці з ігуменом Іваном.

— З Іваном! Се той, котрий колись був у Новгороді і ворохбу супроть мене піднімав? — дихнув бражним духом Святополк в обличчя київському послу.

— Не відаю того, князю, — Нестор відступив крок назад.

— Сей ігумен ваш — із Торбпця? — доскіпувався Святополк.

— Не відаю. Сам спитаєш у нього,

— сумно похилив голову на груди Нестор. От якого князя має кликати нині золотоглавий Київ. — Князю, думай про Русь. Швидше сідай на стіл отця свого. Біда сунеться на нас — рушили половецькі вежі. Треба слати послів до них, ряд укладати з ними, ханів ублажати.

— А? О! Кияни хощуть, аби я свою

голову підставив під криві мечі

половецькі! Чув, боярине?

— Хто тримає в руках державне правило, завжди підставляє голову свою…

— А чому Мономах не спинить їх? Хай він боронить Руську землю від половців.

— Якщо відмовишся з власної своєї волі від отчого столу, покличємо Мономаха і накажемо йому землю нашу боронити. Його жадають усі простолюдини.

— А? О! Я не відмовлюсь. Але нехай спершу Мономах іде на половців. А я потім прийду на стіл отця свого, як замирить він Степ.

— Так не буде, князю. Хани хощуть мати ряд із великим київським князем.

Законно і по «Руській правді». Коли не жадаєш — скажи. Посадимо Мономаха.

— Навошто кличете Святополка, коли жадаєте Мономаха? — здивувався боярин Поток.

— Маємо блюсти закон землі руської. Володар приходить, боярине, і володар проходить, а земля пребуває вовіки. Наша земля має твердо стояти в законі і в благодаті — вовіки. Волостель має утишувати чвари, міжусобиці, коромолу. Влада його — освячена богом єдиним і законом єдиним, боярине.

— Тоді, князю, бери ту владу. І нас не забудь! — Боярин Поток погладив рукою рідку борідку.

— А що? Я князь великий по роду і з волі божої. А?.. О! — Святополк підняв угору палець і заокруглив очі. — Чули усі?.. А тепер — де моя царівна? Княгинею зроблю! Великою княгинею київською!..