Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 160

І обоє стояли нєзрушно.

Славута підняв руку.

— Жоден із вас, сини мої, не годен для кермування іншими. Бо не вміє тамувати у собі власних жадань, власної гордині.

Мужі незлобливо осміхалися. Потягли обох князів назад, до гурту.

— Не вмієте свою гординю зігнути, то й не лізьте в керманичі.

— Ще не народився той, хто стане наді мною! — зиркнув у бік Будимира князь Чернь.

Славута похитав головою.

— Біда, коли серце мужа трухлявіє разом, із його тілом. Думайте, браття і вся чесна родино…

— Не знаємо, волхве. Віруємо твоєму слову.

— Не буду казати. Шукайте того мужа самі поміж себе. Міряйте одною мірою душу його — чесністю і сумлінням. А мені вже час… Іду в Небо… Перун кличе. мене…

Славута ступив босими ногами на требище. Вогонь ураз спалахнув великим білим полум'ям, ніби вітаючи його.

Ніхто не помітив, хто розстелив під ноги волхву сувій полотна. Він ішов по ньому, як по білій стежці, не лишаючи слідів від своїх сухих старечих підошов. Ось уже нога його ступила у купу жару, спалахнуло біле полум'я, охопило всю постать, затріщало в бороді, сивих пасмах…

Далі могли дивитися лише мужні душею.

— У Дніпер киньте мій прах… У Дніпер! — почорнілим, обвугленим ротом видихнув Славута слова разом із полум'ям. — Хай пливе мій прах рікою слов'янською… через усі землі слов'янські… У Дніпро-о…

Очі ідола світилися гарячою червінню, ніби наливалися Славутиною кров'ю.

— Пощо стоїте, мужі ґречні? Біда прийшла до нас. Хозари!.. Хан Трухан з ордою котить!..

Звідкись з-за спин чувся розпачливий голос. Вічовики огледілись. Хозари? Оті, що кочують у Прикаспійських степах?

— Звідки знаєш, Кию?

Перед ними стояв високий, крутоплечий муж з великими червонястими руками. Волосся його підв'язане на чолі вузеньким шкіряним пасочком — як робили се кожум'яки… І сам він прибіг з кожум'яцького оселища, що притулилось на березі річки Глибочиці, коло капища Волоса.

— Ведіть нас, князі, —заговорили поляни до Будимира і Черня. — Хозари в землю нашу прийшли. Мусимо боронитись.

Чернь відступив від Будимира.

— Хай він і веде. Я вже старий для січі.

Погляди вічових мужів спинилися на Будимирі.

— Маю бігти до Роденя. Застави у степ послати. Роські ниви берегти.

— Ні, князі любенькі! Не підете самі звідси. Будете з нашим родом свої дружини єднати, поодинці усі погинемо!

— Так і Славута заповідав нам… — загомоніли вічеві мужі. — Єднаймося родами…

— По всій річці слов'янській нехай стають докупи слов'янські племена!.. Тоді чужаків охомутаєм.

— Правду мовиш, Кию… Яко і волхв заповідав сіє…

— Благав же — у Дніпро кинути прах. Щоб пам'ятали його слова в усій землі слов'янській!..

— А що, нехай Кий і єднає усіх. Віща мова Славути увійшла йому в душу. Ніби тут був, коли волхв із нами прощався…

— Будь нашим привідцею, Кию… Веди нас!

— Іменем Перуна — захисника нашого!.. Іменем віча племені полянського!..

— Кия!.. Кия жадаємо в князі!.. Клянись, Кию, на мечі у вірності роду полянському…

— Клянусь!..

— Присягайся прахом Славути, нашого віщого отця…

— Присягаюсь!..

— Молися до Великої Ріки слов'янської!..