Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 136

У спеку почали мерти діти, за ними пішли у царство Пека старики й стариці. Трунарі не встигали робити гробів для покійників. У місті з'являлися волхви й кликали люд чорний на розправу з багатіями. Над Почайною і Либіддю спалахнули старі моховиці. Від них вогонь шугонув на висушені спекою сусідні пущі й нощеденно пожирав ліси довкола Києва. Смрадний чорний дим оповив вузькі вулиці й провулки рукомесного й торгового Подолу, гіркуватим туманом стелився над плесом Дніпра. Вітру не було ні на подих. Гаряче літнє сонце висушувало вологу з тіла й цебрів та бочок, з ковбань, у яких бальбались качки та гуси. Щоразу доводилось спускатися з крутих стежок до Дніпра, до Почайни, тягати на коромислах відра з водою. Бо в криницях вода також щезла.

А тут іще нові знамення біди. Серед білого дня на небі з'явилося велетенське біле коло, яке ніби спускалось і знову піднімалося й тануло у вишині. По бідняцьких ліплянках і мазанках повзли недобрі чутки. Одні казали, що скоро вже наступить кінець світу, який провіщали чорноризці. Волхви ж, що вільно ходили поміж людьми на торжищах, говорили про гнів старих богів, а найперше — Перуна, котрий послав на людей засуху й мор. Ото він ночами метає вогневиці на небі й палить довколишні сухі болота й ліси.

Скопець Єремія, що повернувся з монастирських сіл аж з-під Полоцька на Двіні, оповідав про мерців, які піднялися з могил і вигнали із стольного града кривичів старого-престарого князя Всеслава, котрий ще в часи Ізяслава сидів на київському столі з волі киян. Сей князь, що умів волхвувати й перекидатись на вовкулаку, тепер не міг дати собі ради. Вулицями Полоцька вночі тупотіли на конях біси, стукалися у двері домів, уязвляли смертною отрутою, а то й стрілою багатичів, котрі поховались по своїх шпаринах. І що найстрашніше — в полоцькій землі і на всьому Подвінню з'явилися зграї мерців-татей. Палили боярські й княжі погости, у бояр і княжих людей вони відбирали збіжжя, одяг, зброю, грабували купецькі валки. Гине вся Полоччина…

Ігумен печерський Іван пішов до князя Всеволода сказати про біду. Певно, русичі розгнівали Всевишнього.

— Сказав-бо: зламаю гординю вашу, і буде даремною кріпость ваша, уб'є вас прийшлий меч, і буде земля ваша розорена, і двори ваші порожні будуть.

Всеволод знічено озирався. Де син його старший — Володимир? Без нього він не дасть собі ради. Бачив сам: страх і хитання почалися межи людьми. Гради і села опустіли. На полях не пасуться табуни й череди. Ниви поросли бур'яном, стали пристанищем для дикого звіра. Скорб і печаль розлилися по руській землі. А тепер іще полоцький Всеслав зворохобив своїм чаклунством Полоччину. Зграї грабіжників перекинуться і сюди…