Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 138

— Се Єлена, — сказав ігумен. — Тобі невіста. Привів тобі в жони.

Всеволод гнівно блиснув очима.

— Пощо над князем насміхаєшся?

— Бійся бога! Ти державний муж і не маєш права на блуд. Гріх упаде на всіх нас. А мене бог покарає, що не напоумив тебе. Бери її, князю. Єлена — далекий відприск болгарських царів. Змалечку в обителі святого Петра виховувалась. Навчена книжної мудрості. За її спиною — ні князів, ні велеможних родів. Не тягтимуть рук до твого столу і до твоїх гаманів. Тиха і сумирна.

— Але… вона зла! — Всеволод упіймав її звужений, загострений погляд в його бік.

— Тебе та злобливість не обходить. Стане княгинею — і твердість та буде її найбільшою оберегою дому твого від численних твоїх прохачів. Навіщо їм душу розкривати? Щоб кожен міг плюнути?

Всеволод дивувався тим клопотам ігумена і його резонам. Може, так і треба до цього підходити. Може, такою і мусить бути князева дружина.

З тих пір Ігумен Іван став першим радцем князевим. І найпаче став навертати до князя декотрих бояр. Так виринув із забуття і колишній київський тисяцький — воєвода Янь Вишатич.

Янь Вишатич з охотою пішов у полоцьку землю. Саме тоді стояли гарячі дні липня місяця, який ще називали іюль. Дрімучі пущі звідусюд обступали стольний град колись велелюдного племені кривичів. Озера та озеречка, драговини і моховиці підступали аж в града. Лише голубоплеса Дзвіна могутніми плечима розсувала по обох берегах первозданні хащі і, плавно вигнувшись срібною підковою довкола града, стрімко несла свої води до Варязького моря. Дзвеніла її хвиля, накочуючись на золотистий піщаний берег. Немовби пісню виспівувала. Може, тому назвали її словени-кривичі так любо і дзвінко: Дзвіна — ота, що дзвенить. У тому місці, де в Дзвіну впадала тихоплинна Полоть, на високому кам'янистому кряжі стояв стольний град давніх кривичів Полоцьк. Гирло Полоті протікало серед заболоченої рівнини. Впритул до неї підступали непроходимі ліси, які тяглися тут на незчисленні сотні, а може, й тисячі поприщ.

Уже наблизився восвода до града, але не наважився заходити до нього надвечір. Хтозна, що наволхвував той старий чародій Всеслав, нащадок Рогнідиного роду. Дорогою стрічали великі юрби жебраків — здебільшого старців і дітей. Вони підступали до дружинників Яня, простягували кістляві, зі зморщеною шкірою руки за милостинею, світили прозоро-безбарвними очима й гундосили жалісливі слова. Чим ближче до града, тим більші натовпи прохачів. Янь стривожено піднімався у стременах, оглядав дорогу. Скільки їх ще буде на тому битому шляху? Йому здавалося, що в місті вже немає нікого із гражан — всі пішли старцювати.

Надвечір спинилися поблизу високих, давно підгнилих в'ятчаних заборон града. У місто остерігалися заходити — може, й справді там одні мерці гасають на вулицях. На краю великої драговини, порослої купами низького лозняка й кривими карячкуватими соснами, розбили табір. Так було безпечніше — від болота ніхто зненацька не підкрадеться. З другого боку табору піщані горби. Тут, біля їх підніжжя, поставили осторогу із лучників.