Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 134

Хлопець опустив очі додолу, замовк. Килька гордо повела плечем.

— Се Гордята, син воєводи Яня Вишатича.

— А казала ж, що не воєводи, а Нерадця! — обурився хлопчик.

— Казала, бо так люди мовлять. А воєвода має тебе за сина, то і єсть його син. — Килька не спускала очей зі Всеволода, грала до нього то плечем, то грудьми. Вона його відразу впізнала. — Князеві потрібно говорити, як є.

— Пощо знаєш, що я князь? — здивувався Всеволод. Адже був у простому вбранні.

— Бачила на Горі. Живу ж у домі Вишатича.

Всеволод закинув лук за плече, підійшов ближче.

Килька зашарілась, аж побіліли на її обличчі рідкі глибокі рябини.

— А я тебе і не примітив. — Всеволод метнув з-під сивих брів до неї поглядом.

— Де вже примітити, — вигнулась вона високими грудьми. — Не бояриня ж… Челядниця! Хоч і з високого роду! — Визивно підняла голову на довгій шиї. Голос її здригнувся. Очі її, вузькі, чорні, ще більше звузились і вигострились.

— Який же твій рід, Килино?

Широкі вилиці Кильчиного обличчя

заяскріли. Кінчик її невеликого, трохи плескатого носа з глибокою рябиною на кінці заокруглення побілів, наче аж просвічувався.

На твердих вигинистих устах проступила прозора смага.

— Вітець мій велеможний хан Осень! А матір — руська бранка. Померла у вежах половецьких, коли я була отакою, як нині Гордята. Саме тоді й нагодився боярин зі словом від князя київського. Забрав мене у свій дім, хай йому бог добра пошле за те.

Всеволод з цікавістю дивився на вигинисті уста Кильки. На її гордовиту поставу. Справді, грала в ній гаряча кров дикого половецького племені. І лукавство хитрісне проглядало із зіниць. І одвертість палка. Було щось привабливе в її щирості й одвертій возносливості.

Килька все ще із зухвалою сміливістю заглядала в очі князеві, а на устах її вже грав гіркий усміх. Ось який, мовляв, у мене рід високий. Але я не геньбую ним. І перед тобою, князю, не криюсь, і спини не гну ні перед ким від того, що бідного роду… полонянського… Хіба є в тім її вина? Лиш одна біда її.

Князь Всеволод ніби втямив ту її німу мову і її біль. І прощав їй гордовитість, за якою хотіла сховатись сія занапащена долею жінка. Бач, у кожної людини, коли їй заглянути в душу, є своя біда. Велика чи мала. Але добре, коли людина може отак відважно наготити свою душу й виплескувати з неї свій біль і свій відчай. А коли те все роками тлумить у собі? Зчорніє серце, зітліє нутром від заздрощів до вільних, від жадібності до наживи, від переповнюючого безчестя…

— Щаслива єси, Килино. Вільна у своїх словах. Душею вільна. — Всеволод підняв свій погляд кудись удалеч, над її головою, душа його, бачила Килька, витала далеко від неї.

Вона облизала зашерхлі від несподіваної спраги уста. Облич її знову бубнявіла рожевістю. Звабно хитнула стегнами.

— Що маю з тої волі, князю? — палко зашепотіла. В чорних сливах очей блиснула гарячінь. — Скорбом виповнена моя душа. Все життя мушу гнути спину перед боярином. За шмат пряжма черствого.

— Пощо не станеш бояринею? Воєвода Янь удівець. Сина його, бачу, холиш, яко рідна матір.