Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 135

Вузькі очі Кильки спалахнули.

— Бояринею не можу стати — не рівня йому, а сина… Се я викрала для нього Гордяту. Нудив світом боярин…

— Добре вчинила, Килино. Бачу, можеш заглянути в чужу душу. Се не кожній людині дано!

— Бо не кожна знає, що то є — самотина, — зітхнула Килька. — А в мою душу хто зазирнув? — Вона безнадійливо махнула рукою.

Всеволодові брови підскочили вгору. Справді-бо, чи заглядають люди один одному в душу? А ця служниця худорідна, котра все життя упосліджується перед Вишатичем через бідність свою, зуміла угледіти в бояриновій душі нудьгу і відчай, зуміла ось розраяти його — на старість одиноку сина йому добула. І він, велемоцний київський князь, так само самотинний і знудьгований на сім світі. Лише одне — не від бідності. Від надмірності, може, багатств і влади. Ось він, приміром, може ощасливити Кильку, дарувавши їй благодатство — якесь село чи хутір. А хто йому може помогти? Ніхто.

— Килино, коли жадаєш, вивільню тебе від боярської опіки. Землиці трохи виділю…

— Князю!.. — Килька зойкнула й витяглась, як струна. Руки її, підняті вгору, тряслися. — Князю…

Всеволод відзначив про себе, що горда дщерь хана Осеня і руської бранки не настільки зниціла душею, аби впасти перед ним на коліна..

— Даю тобі погост під Вишгородом. Два села даю. Осподарюй, як вільна бояриня. І молись за спасіння душі моєї…

— Вовіки молитимусь… — шепотіла Килька, притискуючи руки до грудей. — Храм тобі поставлю… Потім схопила князя за руку, притиснулась твердими гарячими устами.

— Ти правду мовиш? Без обади?

Всеволод розгнівано висмикнув, руку.

— Великому князю київському не достойно слів на вітер кидати. Завтра скажу боярину Чудіну — хай одпише тобі два княжих села — Білозір'я і Лісовицю.

— І терем там зможу поставити?

— Терем там є. Моїх праотців терем стоїть там. Невідь-коли поставлений. Будеш у ньому осподинею.

Килька затулила обличчя долонями.

Всеволод неквапом рушив далі. На душі його з'явилась дивна полегкість. Мабуть, сія Килька ще довго стоятиме отак зачучверіло й не віритиме в його слова. Осміхнувся до себе: таки велика і солодка сила це — владаг коли використовуєш її для ощасливлювання людей, а не для пролиття крові…

А Килька смикнулась бігти за князем, але перечепилась за щось, упала. Потім підвелась, заплакала. Гордята з подивом дивився на рясні сльози, Килина їх не витирала, і вони скрапували з крутих її вилиць прямо на траву. Хлопчина зірвав дві квіточки горицвіту, й простяг своїй няньці.

— Не плач, Килько. Князь добрий, так?

Вона притиснула його до себе.

— Може, й добрий, Гордято. А може, насміявся. Ходімо додому.

Від часів старого Кия, певно, не було такого тяжкого літа у киян, яким видалося літо 6600-те від сотвореная світу, або 1092-ге від народження Христа. На Бабиному торжку, і найбільше на велелюдних подільських торжищах час від часу вирували чорні віча. Чорний худорідний люд Києва знемігся від голоду й розору. Княжі й боярські тіуни та ємці щоразу побільшували й без того надмірні виплати й віри — за користування землею, водою для пиття із труб, крамницями, ларями на торгах, придумували все нові мита й потяги — за те, що є віз, рало чи плуг, кінь, віл, коза, гончарний круг чи піч для випалювання цегли. Брали побільшені продажі й правежі від рибалок, човнярів, кожум'як, лучників, кричників, ковалів — від усього чорного київського і слобідського люду, що розселився уздовж Почайни, Киянки й Глибочиці, що ставив свої хижі в пущі поблизу Либеді, далеко за градськими стінами. Великі правежі правили з окольних смердів, котрі везли до Києва міхи із зерном та борошном, бочки з медами і воском, в'язки шкур, туші гов'яди, баранів, свиней. Смерди припинили підвіз на київські торжища. Торгові майдани опустіли. Голод стукав кістлявою рукою у двері хиж і домів киян.