Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 132

— Се Нерадець той… — хтось голосно прошепотів.

Всі озирнулись — ні, не було серед них того кремезняка, що назвався Нерадцем. Ще звечора поїхав… Де тепер він? Один вітер знає!..

… Нерадець мчав на санях не оглядаючись. Мчав, гнаний страхом і відчаєм. Усе життя своє піддавався чужій волі, служив чужим забаганкам. Шукав для себе багатства. І знайшов, але честі своєї позбувся. Чи ж поверне її і як? А чи й потрібна вона йому нині?

Лише тепер, з висоти своїх гріхів, Нерадець міг поцінувати свою забуту голодну волю. І щиро позаздрив Гайці. Вона відразу збагнула, що багатство — то найбільші пута. Вона їх зірвала з себе! А він… усе життя гнався за багатством.

Така сутність людська: тільки усе втративши назавжди, обретає чоловік ціну втраченого…

…Всеволод, як ніколи раніше, відчув себе після повернення Нерадця враз зістареним і кволим. Не чекав такої гордої відмови. Вважав, що йому все і всі доступні. І ця мудриця… Заперся у своїй ложниці, й знову боярин Чудин у гридниці вершив усіма справами князевими. Лише коли митрополит Іоанн покликав його на освячення храму Михаїла у

Всеволодовому монастирі, вийшов із князівських палат. Похнюплено ходив слідом за Іоанном, слухав — і не чув врочистих піснеспівів, бомкання дзвонів, осанни богові… Все те було вже не новим.

Не возносило душі, не радувало серця. Бо в ньому вже не було місця для надій. Надії його — то все обман, лжа — знав про сіє вже твердо. Так само, як і милість від бога. Ніякої милості ні від кого немає. То все видумка для сліпих душею і тупих розмислом. Всі отсі хрестителі, святителі, церкви, дзвони, блиск, співи — то все блискуча лжа для ницих і відчаєних. Мудрі слова і солодкі піснеспіви не виліковують. серця, коли в. ньому біль неісходимий. Крикливі слова про душу людини ні до чого, коли затоптана її воля… Від хору слав'ящих у вухах западає глибока, глухота. Від блиску риз і слів лоскітливих на очі наповзає непроникна сліпота… Від легкої поживи розплоджується навколо властителя зграя льстеців і хлопів. Заради багатства й високої честі вони ладні на все, хоча самі не здатні зробити жодної порядної справи.

Всеволод, оглянувши похилені голови, своїх наближених, чомусь подумав, що колись, при Ярославі, при вітцеві його, ті голови схилялись від щирого подиву і щирої шани. А нині — вони вже звикли і до цього блиску, і до цього, дзвону. Нині голови схиляються не через щиру віру, а через щире бажання ближче підступити до князя, більше вирвати з його рук ласки… О людські душі, упосліджені жебраки духовні!.. Серед вас… серед отих, голів, похилених лукавством, а не вірою, твій гонитель і хулитель, Всеволоде… І ти, знаючи це, не можеш виплутатись із сієї алчущої сріблолюбної зграї…

Боярин Чудин порядкує за нього в усій землі. Потурає здирству і холопству. Митрополит Іоанн жадає також порядкувати не лише в душах людей, а і в княжому теремі, в його ложниці. Кличе із Візантії для Всеволода невісту-грекиню. А сія зграя родаків і синовців, що товчеться довкола нього, — тільки встигай кидати в їхні гамани золото, срібло, волості… Всі отакі, як Ярополк, убієнний божою рукою… альбо Олег Горйславич, котрий відторгнув Тьмутороканську землю й віддав її грекам. Альбо братець Гориславича — Роман, що водив орди половецькі на Русь, доки не ліг кістьми під стінами Воїня… Чи інший Святославич — Гліб, котрий метався то в Тьмуторокані, то в Новгороді — доки не упокоївся в зирянських лісах… Серед тих братів-князів є вже й чистий розбійник-грабіжник Давид Ігорович, котрий тепер на Дніпровському лимані грабує, яко тать, грецьких та арабських купчинів