Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 122

Слав'ята і Борис немовби і не чули її слів. Вони залишали на стойбищі свою матір… Вона прийме смерть за їхню волю. Чи ж буде їм та воля тоді солодкою?

Гайка знову сховала обличчя в хутро. Блищали тільки сльози в очах. Перегодом сказала, наче вгадала їхній страх:

— Відрада скаже: худоба загинула в снігах. Сини мої — також загинули в снігах. І все! А прийдете назад — не буде добра ні вам, ні вашій матері, А перед нами зараз — Русь Переяславська, за нею — земля київська і далі — вся руська земля. Перейдемо через замерзлий Дніпер — і вдома.

Слав'ята повів очима назад. Гайка збагнула: не втечеш, коли стільки половчинів з ними! Не дадуть втекти…

— Слав'ятко, братку, ти старший серед нас. І ти, Борисе… Пошліть же негайно посланців до хана Ітларя сказати: немає отар, немає табунів. Де шукати? Хай скаже Ітларь, де взяти худобу…

— Він скаже, Гайко: ідіть війною на русичів і візьміть собі їхню животину.

— Взимку половчини не ходять у похід. Треба чекати весни. А навесні, коли коні наберуться сил на пасовиських, усі половці підуть на Русь з лютістю великою в серцях, бо зголодніють за зиму. Біда, велика прийде тоді на Русь, — роздумував Борис.

Гайчині очі світились сльозою.

— Братки, все одно прийдуть вони на Русь, навесні чи влітку. Ми скажемо про сіє князям руським. Хай раті готують… Слав'ята витягся на стременах. І справді, Гайка придумала добре. Може, такого випадку більше їм і не трапиться. Під'їхав до половчинів-загонщиків…

Гайка витягла з торби останній шмат сиру, піднесла на долоні до коневої морди. Кінь покосував оком, ніби роздумував — брати чи ні, витягнув товсті губи й м’яко підібрав той шматочок. Тепер вона вірила, що скоро буде у себе вдома…

Відіславши доброю санною дорогою на Волинь Нерадця, князь Всеволод подався до Києва, а ченцям — Нестору та Івану — велів лишитися у Василькові. Обоє вони тепер мали досить часу. І Нестор вирішив передусім навідати Претичеву хату.

Яж і кілька років тому, стояла вона в тихому, засніженому завулку і з її димаря струмував сизий димок. Тепер ішов туди без страху, ніби у свою рідну оселю. Знав, що зустріне лагідне обличчя літньої жінки, її щирі клопоти й ойкання. І зустріне великі пильні очі малого Гордяти. Вирішив: умовить стару жінку віддати йому хлопця. Забере із собою в Печери. Навчить грамоти, молитвам, оповість про матір його — Гайку, котру знав з отакого віку, як нині сам Гордята. Виросте хлопак під дбайливим і суворим доглядом монастирської братії. І не буде відчувати свого сирітства. Нестор замінить йому вітця й матір, стане наставником і научителем його.

У знайомих сінях від його ніг проторохтіла копитцями бульката коза. Вибалушила на нього зеньки, аж ремиґати перестала. Господиня дому берегла її, видати, взимку від холодів — перевела ближче до тепла у сіни. Гостро лоскотало в ніздрях духом кізяка, сіна, диму.

Прочинив двері до світлиці — й від подиву не міг привітатись: за столом сиділа Килька. Ніга поралась рогачами в печі. Розчервоніле її лице було збуджене чи від огню, чи від бесіди з гостею.