Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 121

Вітри вимітали із веж залишки теплого духу, стугоніли між повозами. Але найгірше, що розганяли табуни по засніженому голодному степу. Верхівці денно і нощно гасали довкола, розшукуючи отари овець, чи кіз, чи забіглих від голоду коней. Половчини вибивались із сил. Руські бранці підказували пастухам-степовикам, що треба заготовляти на зиму сіно, будувати для худоби стайні та кошари, хоч із лозняка, хоч із саману, як те роблять землероби-русичі.

Половчини неохоче переймали незвичайний спосіб господарювання. Вони самі не вміли й не хотіли вміти будувати якийсь прихисток для худоби. Коли вже припекло, повели бранців до заростей лоз, ті набирали пруття, городили в яругах, у затишку, обори, накривали їх шкурами, заганяли худобу. Але сіна зимою не накосиш. Половчини змушували русичів діставати його з-під снігу. Напівроздягнених бранців гнали у степ, до берегів ріки, щоб гребти руками сніг, рвати злежалий сухостій, зв'язувати його у маленькі снопики. Їх потім носили до тих обор і кошар…

Люди гинули в снігах. Падали, як безодвітні снопи, віддаючи на поталу недолі свої голови; як ті колоски, що змерзали, чорніли і не давали вже парості.

Нутукчини, наглядачі-розпорядники, не милували й Гайки з Відрадою, як і всіх жінок-бранок. Вони також відгрібали руками сніг, рвали жорстку, мерзлу траву і в'язали у снопики.

Скоро морози скували сніги, що пойнялися було відлигою. Добратись до землі стало несила. А тут зшаленіли розгульні вітри й розметали кошари та обори. По снігових просторах розвіяли-розігнали худобу. Хто міг триматись у сідлі, всі на коней сіли, рушили групами на її розшуки.

Лежали глибокі замети. Кучугури зернистого хрускітливого снігу сягали черева коней. Вони немовби пливли у заметах, швидко вибивались із сил, робили за день малі переходи. Худоби не видно було ніде. Чи замело снігами, чи вихором віднесло далеко в степи.

З одною такою групою шукачів худоби поїхала й Гайка. Відрада прив'язала їй до сідла шкіряну торбинку із скрутом. Покрадьки перехрестила.

— Щасти тобі… Дивись за моїми хлопцями.

Сумно проводжала, склавши руки на грудях. Чи здогадувалась про щось добра Відрада, чи не вірила ні в що….

Слав'ята їхав попереду загону. За ним Гайка, а потім уже Борис і ще кілька половців. Верхівці були всі схожі один на одного. У широких штанях, у кожухах, баранячих шапках, що закривали все лице. Блищали тільки очі з-під волохатого хутра.

Вітер швидко замів сліди шукачів. Біла каламуть проковтнула чорні цятки верхівців. Степ тихо стогнав і свистів од поривів вітрів.

Через кілька днів Слав'ята довів своїх половчинів-загонщиків до замерзлого, зледенілого Дніпра.

Навпроти в білій імлі височів невідомий град. Гайка напружилась. Очима спитала: що се?

Застудженим, хриплим голосом Слав'ята одповів:

— Заруб-городець. Звідси — рукою подати до Переяслава.

Гайчині очі затуманились. Переяслав, руський град! Заруб-городець — руський град… Це вже руська земля!.. Зсунула хутро з рота, задихала морозяним паром.

— Слав'ято, Борисе… Худоби ж немає ніде. Загинули отари в буревії. Хан Ітларь, коли ні з чим повернемось, випече усім очі. Нам не можна вертати ні з чим. А Русь — ось вона. Поряд!